Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Його звинуватили у спробі обчистити кишеню і, як на те, знайшли у нього срібну табакерку, — його власну, дорогесенький, бо він і сам полюбляє нюхати табаку. Поки що його тримають під слідством, сподіваючись знайти власника табакерки. А він же вартий п'ятдесяти табакерок, і я сплатив би таку ціну, аби тільки вернути його. Шкода, що ти не знав Пройду, дорогесенький, дуже шкода, що ти його не знав.

— Але я, мабуть, ще познайомлюся з ним? Як ви гадаєте? — спитав містер Болтер.

— Хто його знає, — мовив Фейгін, зітхнувши. — Якщо не розкопають нових доказів, то він відбудеться коротким ув'язненням і через місяць-півтора повернеться до нас; та коли докази знайдуться, його закоркують надовго. Суддям відомо, який він спритний, тож можуть закатати повний строк. Так-так, менше Пройді ніяк не світить.

— Що означає «закоркують», «повний строк»? — запитав містер Болтер. — Далебі, нічого не второпаю. Говорили б так, щоб я розумів.

Фейгін хотів був перекласти ці таємничі слова на просту мову, і якби встиг це зробити, то містер Болтер довідався б, що вони означають довічну каторгу, та розмову їхню урвала поява юного Бейтса — руки його були засунуті в кишені бриджів, а обличчя скривилось у напівкомічній скорботі.

— Гаплик, Фейгіне, — мовив Чарлі, коли його познайомили з новим товаришем.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що вони розшукали власника табакерки і ще два чи три свідки прийдуть, щоб-посвідчити його особу, і тоді Пройді не минути безкоштовного переїзду за океан, — відповів юний Бейтс. — Мені треба, Фейгіне, замовити жалобний костюм трійку і пов'язати креп на капелюх для прощального візиту. Подумайте лишень, Джек Докінс — молодчага Джек — Пройда — Спритний Пройда попливе за океан через якусь нікчемну табакерку! Я завжди думав, що коли він попадеться, то принаймні через золотий годинник з ланцюгом та печаткою. Ох, чому він не зідрав з якого-небудь багатого дідугана золото-діаманти, щоб вирушити у далекі краї із славою, як справжній джентльмен, а не якимось там жалюгідним злодюжкою, без будь-якої пошани.

Так висловивши своє співчуття бідолашному другу, юний Бейтс сів на найближчий стілець з украй сумним і пригніченим виглядом.

— Чого це ти вирішив, що йому не буде ні пошани, ні слави? — запитав Фейгін, кинувши на свого учня сердитий погляд. — Хіба не був він на голову вищий за вас усіх? Хіба є серед вас бодай один, хто міг хоч у чомусь зрівнятися з ним? Га?

— Ні, нема, — відповів юний Бейтс, і голос його аж захрип з досади, — такого нема.

— То про що ж ти тоді базікаєш? — сердито запитав Фейгін. — Чого ти тут скиглиш?

— А того, що це не засвідчать навіть у протоколі, про це й згадки не буде в обвинувальному акті, і ніхто ніколи до кінця не знатиме, ким він був насправді! — дедалі дужче розпалюючись і висловлюючи незгоду своєму шановному другові, вигукнув Чарлі. — Що про нього напишуть у Ньюгетському довіднику[52]? Чи, може, й зовсім не напишуть? Ой лишенько, оце-то справжня біда!

— Ха-ха-ха! — зареготав Фейгін і, трусячись від сміху, наче паралітик, простяг праву руку до містера Болтера. — Бачиш, дорогесенький, як вони шанують свій фах? Зворушливо, правда ж?

Містер Болтер кивнув на знак згоди, а Фейгін, що якусь мить з неприхованим задоволенням спостерігав, як побивається Чарлі Бейтс, підійшов до цього юного джентльмена і поплескав його по плечі.

— Не журися, Чарлі, — заспокійливо мовив Фейгін, — люди про це дізнаються, неодмінно дізнаються. Вони дізнаються, що Пройда був хлопець хоч куди; та він і сам те засвідчить, не зганьбить своїх давніх друзів та вчителів. Подумай тільки, який він молодий! Це ж велика честь — піти на каторгу в такому віці.

— Мабуть, воно таки почесно, — погодився Чарлі, трохи втішившись.

— І, ручуся, він не знатиме нужди ні в чому, — вів далі старий. — У буцегарні він житиме, Чарлі, як джентльмен! Щодня пиво й кишенькові гроші, щоб грати в орлянку, коли витрачати нема на що.

— Та невже він усе це матиме? — вигукнув Чарлі Бейтс.

— Кажу ж тобі, матиме, — відповів Фейгін. — І ми наймемо найліпшого оборонця, який за словом до кишені не полізе, щоб захищати Пройду. Та він і сам, як схоче, виголосить промову, і ми прочитаємо її всю як є в газетах: «Спритний Пройда…», «гучний регіт…», «тут судді зайшлися сміхом»! Ну як, Чарлі, га?

— Ха-ха! — зареготав юний Бейтс. — Ну й побавиться він, Фейгіне, — еге? Спритний знайде, чим допекти їм. Правду я кажу?

— Ще б пак! — вигукнув Фейгін. — Він їм хіба ж так допече.

— Атож, будьте певні, що допече, — повторив Чарлі, потираючи руки.

— Я ніби бачу його оце перед собою, — мовив старий, спрямовуючи погляд на свого учня.

— І я теж! — вигукнув Чарлі Бейтс. — Ха-ха-ха! І я теж. Я усе це ніби навіч бачу, слово честі, бачу, Фейгіне. От чудасія! Справжнісінька чудасія! Вся ота братія в перуках напускає на себе поважний вигляд, а Джек Докінс запросто звертається до них — так спокійнісінько, начебто він рідний син судді, — і виголошує післяобідній спіч — ха-ха-ха!

Містер Фейгін так майстерно забив баки своєму юному другові, що Чарлі Бейтс, який спочатку був схильний вважати заарештованого Пройду жертвою, тепер дивився на нього як на головну дійову особу у вкрай кумедній виставі, і йому не терпілося, щоб настав час, коли його давній приятель матиме таку добру нагоду розкрити свої здібності.

— Нам, одначе, треба б розвідати, як там тепер йому ведеться, — сказав Фейгін. — Тільки ж яким чином?.. Дайте-но я поміркую.

— Може, мені піти? — запропонував Чарлі.

— Нізащо в світі, — відказав Фейгін. — Ти, мабуть, несповна розуму, дорогесенький, чи й зовсім утратив його, коли хочеш піти туди, де… Ні, Чарлі, ні. Досить і однієї втрати.

— Ви ж самі, я гадаю, не збираєтесь іти? — сказав Чарлі, хитро підморгуючи.

— Це було б не зовсім зручно, — похитавши головою, відповів Фейгін.

— Тоді чом би вам не послати цього новачка? — запитав юний Бейтс, поклавши руку на Ноєве плече. — Його ніхто не знає.

— Що ж, можна, коли він нічого не має проти… — відповів Фейгін.

— Проти? — перепитав Чарлі. — А що він може мати проти?

— Та нічого, дорогесенький, — сказав Фейгін, обертаючись до містера Болтера, — нічогісінько.

— Е, ні, так діла не буде, — похитав головою Ной і з переляку позадкував до дверей. — Ні, ні — красненько дякую. Тільки це не моє діло.

— А яке його діло, Фейгіне? — поцікавився юний Бейтс, зневажливо оглядаючи довготелесу постать Ноя. — Накивати п'ятами, коли пахне смаленим, і жерти донесхочу, коли все гаразд?