Читати книгу - "Я, Богдан"

очима під чорними бровами, допитувалася: «Де ж ти забарилася? Чом не йдеш?» Поки палаєш і кипиш у клопотах, не маєш змоги зосередитися на тому, що належить тільки тобі. Треба самотини, покинутості й закинутості, і коли нікого не буде довкола, тоді прийде вона, і стане поряд, і схилиться над тобою, поправить подушку, прошепоче: «Спи, батьку! Спи, милий!» Для двох потрібен цілий світ, але без нікого. Без нікого!

Так у тих солодких напівдумках — напівбажаннях я, мабуть, заснув на сіні за хатою і крізь сон чув, як приходило нечутно, поправляло подушку, шепотіло: «Спи, батьку!» — і щезало, як місячний промінь. Хода легка, рука легка, голос легкий. Мотрона? Я прокидався — і нікого. Тільки попискують пташата в гніздах та облягає мене шерех трави, яка випростується під росою після денної потолоченості. Ось так випростується і розпростується мій народ!

Народ! Слово вдарило мені в саме серце, і я схопився, забувши про втому, про спочинок, готовий їхати далі, мчати, доганяти волю і долю. Тиша, така люба моїй втомленій душі, вже не радувала. В цій тиші й темряві мав би з’явитися Самійло, але він не з’являвся, і то був мені знак про те, що марно гаю час. Щойно радів цій тихій пасіці, де немає ні горя, ні біди, ні слави та хвали і де душа спочиває від Суєти і дріб’язку, а тепер мав пересвідчитися, що й тут не вспокоїться моє серце, і вже рвався кудись, нетерпеливився, лютував, усе мені тут було немиле і чуже, буденне й набридливе. Я підвівся, поправив одяг, надягнув зброю, обійшов хатку з причілка, опинився на світанковій галявині, глянув довкіл. Сонні пні з бджолами, сонні кущі калинові, сонні дерева, тільки небо оживає під ранковою зорею та пирхають по той бік галяви стриножені коні. А між тими кіньми та криницею, схованою під кущем калини, з порожніми відрами на коромислі прослизає тонка дівоча постать, не йде, а мовби летить над травою, над стежкою, і я, зачарований тим видивом, іду туди, кваплюся, забувши про гетьманський маєстат, чи то хочу помогти діставати воду з криниці, чи попросити пити. Дівчина вже нахилилася над цямриною. Буденність Не пригнічує її, вона відлітає від цих тонких рук смаглявих і від цих босих ніг, які золотяться під зорею, і душа над криницею видалася мені чистішою за всі небеса..

— Здрастуй, голубко, — мовив я тихо. — Ти, мабуть, Ганна?

Вона блиснула на мене великими очима, не полишаючи свого відра. Незамкнутість зору. Не соромилася свого тіла, не знала його, не знала гріха природи, вигиналася над криницею і водночас розпростувалася, мов трава під росою, тяглася до неба й до ранкової зорі. Який же той козак Пидипко, що дісталося йому таке диво? Де він і хто?

— Батьку гетьмане, чом же не спочиваєте? — спитала злякано, і голос нагадав мені Мотрончин лякливий голос, а очі дивилися сіро з — під темних брів, теж як Мотрончині.

— Треба їхати, дитино, — сказав я майже розчулено, а може й розгублено.

— А снідання? Я ж куліш вам зварити хотіла!

— Звариш колись, як живі будемо.

Вона глянула на мене наполохано: про чию смерть згадую? А мені від того погляду перевернулася душа. Мотря стала переді мною, і моя старість, і моє нетерпіння, і короткий час, мені відведений, і найсвятіша любов моя, освячена розлуками, і дороги укрутні, а в кожної свій завіт і заповіт.

Око вічності.

Виплив з роси голий до пояса Тиміш, не продираючи й очей, пустив рукою туди, де йшла з відрами Ганна, норовив ухопити за стегно, вона сахнулася, заточила коло, щоб уникнути тої сліпої руки, я гримнув на сина:

— Не дурій! Збирайся їхати!

— Хоч поснідати ж, гетьмане!

— Хіба не вечеряв?

Прибігли на мій голос козаки, трималися оддаля, терлися — м’ялися, чули гріх за собою, спокусившись, мабуть, міцними медами на пасіці, бо й те ж сказати: частував сам син гетьманський!

— Кульбачити коней! — звелів я їм.

Отець Федір, мабуть, і не спав — спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, — отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя.

— Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? — поспитав отець Федір. — Може б, відкласти від’їзд?

— Все можна відкласти, отче, крім нашої смерті.

Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з — під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці:

— Куди тепер? — мляво поспитав Тиміш.

— Черкаси! — сказав я.

— А тоді й Чигирин?

— Тоді Чигирин.

— А там що — посли з усіх земель поприбігали вже? За гетьманом женуться?

— Посли ще не женуться за мною — я женуся за послами, — терпляче пояснив я Тимошеві. Був як усі діти — бунтівливі й слухняні, гордовиті й смішні, задавакуваті й жалю гідні. Тиміш лютився на мене за те, що висмикнув я його з намету ханського мурзи, де вони заливалися горілкою, і за те, що не дав пожирувати на пасіці, і за те, що сталося без нього в Чигирині. Та я не переймався його душевними незлагодами — мав доволі своїх турбот. Вночі на пасіці здалося, ніби скинув з плечей усі клопоти, — тепер навалилися вони ще немилосердніше, гнули мене до землі, вганяли в землю. Хто я? Гетьман з двома виграними битвами? Але ж виграти битву — одне, а відвоювати всю землю і визволити народ — щось зовсім інше. Ніхто цього ще не робив, і ніхто не знає, як робити. Я починав з нічого, з кількома побратимами, тоді мав у руці невеличке військо, тепер воно розрослося так, що не втримаєш ні в яких руках, і я розпустив його, мов велетенський вахляр, по всій Україні, без меж і без упину, а при потребі повинен знов зібрати його, згорнути той вахляр, зробити замашним дубцем, караючою силою, шаблею неущербною, непощербною.

Хто міг мені запомогти в сьому, хто міг порадити й зарадити? Запитання