Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

— Ти що, Джуліє, підвести мене хочеш?

— Я спробую, Біллі! — жалібно відмовила жінка. — Не сердься! Я спробую. Ось диви! Я вже не боюся.

Вона простягла руки й ухопилася за штельваги. Колінз, із ледь помітною посмішкою на устах, оглянув її зціплені кулаки, щоб пересвідчитися, чи добре сховано гачки.

— А тепер напружтеся! Розставте ширше ноги. І не горбтеся. — Своїми руками він направив їй як слід руки й плечі. — Пам’ятайте — коли коні потягнуть, щоб ваші руки були випростані. Потім ви вже й не зможете зігнути їх, хоч би й захотіли. Але як вони будуть зігнуті в першу мить, трос обдере з них шкіру. Не забувайте ж — руки повинні бути підняті й випростані в одну пряму лінію з плечима й спиною… О, отак. Починаймо.

— Ой, зачекайте, — попросила жінка, знов опустивши руки. — Я все зроблю, їй же богу, зроблю, тільки поцілуй мене, Біллі, а тоді нехай хоч і руки відриває.

Смаглявий юнак, що тримав Майкла на ланцюжку, і всі, хто стояв та дивився, вишкірились. А Колінз, стримавши усмішку, сказав:

— Ми зачекаємо, скільки ви хочете, пані. Головне — щоб за першим разом усе вийшло гаразд. А потім ви вже не боятиметеся. Біле, справді, приголубте її, підбадьорте.

І Біллі, сердитий, невдоволений, прикро збентежений, послухався — обняв дружину й поцілував її, хоч і не надто ласкаво. Вона була дуже принадна, зовсім молода, років двадцяти, з милим дитинним личком, тонким станом, але пишним тілом, фунтів із сто сорок вагою.

Чоловікові обійми й поцілунок таки підбадьорили її. Коли Біл відійшов, вона випросталася, напружилася, стиснула губи й шепнула:

— Готово.

— Марш! — скомандував Колінз.

Погоничі вйокнули, і четверо коней знехотя налягли на хомути.

— Батога! — уривчасто гукнув Колінз, дивлячись на жінчині плечі — чи добре лежить під жакетом тросик.

Батоги впали коням на крижі, і вони рвонулися вперед, аж пригинаючись і здоровезними, як тарілка, підковами збиваючи хмару тирси.

Гнів Біллі враз де й дівся. Картина була така страшна, що на виду йому відбилася щира тривога за дружину. А по її обличчі перебіг цілий калейдоскоп почуттів. Спершу воно було напружене й злякане, мов у християнської мучениці перед левами на римській арені або в спійманої злочинниці. Та вмить той вираз змінився подивом і полегкістю, що їй зовсім не боляче. І нарешті воно розцвіло щасливою, переможною усмішкою. Жінка обернулася до свого Біллі, показуючи, яка вона рада й горда, що догодила йому, і як вона його любить. Біллі теж, заспокоєний, відповів їй ніжною й гордою усмішкою. Та Колінз відразу втрутився:

— Усмішки тут ні до чого! Не всміхайтеся. Треба, щоб публіка думала, ніби ви справді самі тримаєте коней. Переконуйте ж її, що. так воно й є. Напружуйте обличчя якомога більше. Вдавайте рішучість, силу волі. І велику натугу. Ноги розставте ширше. Напружте м’язи, щоб аж випиналися крізь спідницю. Подавайтеся трохи то в один бік, то в другий. Ширше ноги, ще ширше! А обличчя кривіть так, ніби вас роздирає на шматки, і ви держитесь самою силою волі… О, оце так! Оце добре!.. Який номер, Біле! Безпрограшний. Ще, ще батога їм! Хай рвуться! Хай аж до землі припадають, хай тягнуть жили одні з одних!

Свиснули батоги, і могутні огирі знов шарпонулися вперед, ніби хотіли втекти від жалючого болю. Те видовище справді могло захопити циркову публіку. Кожен кінь важив фунтів із тисячу вісімсот; отже, глядачам мусило здаватись, ніби сім тисяч двісті фунтів напружених кінських м’язів розривають ніжну, струнку, фунтів на сто сорок жінку в модному костюмі. Глядачки під час таких номерів зойкають із жаху й відвертаються.

— Годі! — гукнув Колінз погоничам. — Пані перемогла, — оголоссив він, ніби на справжній цирковій арені. — Біле, це не номер, а золота жила. Відчіпляйтесь же, пані, відчіпляйтесь!

Марі відчепилася від штельваг і, забувши сховати гачки, що звисали їй з-під манжет, підбігла до свого Біла. Упала йому на груди, обняла за шию й вигукнула, цілуючи його:

— Біллі, я знала, я весь час знала, що зумію! Добре вийшло, правда?

— Ви виказали себе, — сухо урвав її Колінз. — Уся публіка побачила гачки. Ту ж мить, як відчепитесь, треба сховати їх у рукави. Спробуймо знов. І ще одне. Не хизуйтесь після номера. Не показуйте, що вам було легко. Вдавайте, ніби це чортзна-як важко. Ніби ви зовсім знесилилися з натуги й ось-ось упадете. Хай вам коліна підгинаються, а плечі обвисають. Ваш партнер ступить крок, щоб вас підхопити, поки ви не зомліли. І тоді ви знов покажіть себе. Не дозвольте йому підтримувати вас. Зберіть усю снагу, останнім зусиллям волі випростайтесь — адже сила волі, мужність тут уся принада, — пошліть публіці повітряний поцілунок і кволо, жалісно всміхніться. Немовби ви зовсім надсадились і вас з арени повезуть у лікарню, але якраз у таку мить ваша мужність, і усмішка, і цілунок укинуть публіку в захват. Ви мене зрозуміли, пані? Біле, запам’ятайте й нагадуйте їй. Ну, ще раз. На коней поглядайте трохи з острахом… О, гаразд! Щоб ніхто не здогадався, як ви зачіпляєте гачки. Випростайтесь! Марш!

І знову три тисячі шістсот фунтів кінських м’язів з одного боку й із другого стали неначе розривати Марі надвоє.

Вправу повторили ще й ще раз, а Колінз тим часом послав одного хлопця до контори по дель Марову телеграму. Коли її принесли, він, збираючись узятися знову до Майкла, сказав Білові:

— Спробуйте ще самі з нею. Разів із шість. І затямте: як котрий вахлай-фермер почне хвалитися, що його запряг перетягне вашого, зразу ж пропонуйте йому забитись навзаклад. Звісно, трохи втратитесь на рекламу, на контрамарки, але воно оплатиться. Погоничі вам трохи підіграють, і наші коні перетягнуть. Я б сам радісінько подався гастролювати з цим номером, якби був молодший та вільніший.

Поглядаючи на Майкла, Колінз перечитав дель Марову телеграму з Сієтла:

«Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони не потрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як приїду. Я знайшов не пса — диво. Усі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите».

Відійшовши на другий край арени, де було спокійніше, він ще раз обдивився Майкла.

— Дель Мар сам був козирний туз, — сказав він до Джонні, що тримав тер’єра за ланцюжок. — Коли він телеграфував мені спродати собак, це означає, що він підготував кращий номер. І ось прибув