Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

смикалися в повітрі, але залізним, мабуть, виявився потиск пана Скшетуського, бо отаман завив як вовк, і на очах у всіх ніж випав із його задерев’янілих пальців, мов вилущене із колоса зерно. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до передньої луки кульбаки, лівою ж рукою вихопив із-за пояса пірнач, шмальнув раз, другий, і отаман, захрипівши, упав із коня.

Зойкнули, побачивши це, кальницькі люди і рвонули помститися, але тої ж миті кинулися на них гусари і до ноги перебили.

На другому ж кінці гусарської лави битва не вщухала ні на хвилю, бо товча там була менша. Тут, перепоясаний Анусиним шарфом, шаленів пан Лонгінус зі своїм Зірвикаптуром.

Наступного після битви дня рицарі зі здивуванням оглядали ці місця, і, показуючи один одному руки, відсічені разом із плечима, голови, розчереплені від чола до підборіддя, страшно розполовинені тіла, цілу дорогу із людських і кінських трупів, перешіптувалися: «Дивіться, тут бився Підбип’ята!» Сам князь трупи оглядав і, хоч на завтра дуже був різними звістками стурбований, здивуватися зволив, бо такої січі ще ніколи досі в житті не бачив.

А тим часом битва, здавалося, наближалася до кінця. Важка кавалерія рушила знову вперед, женучи поперед себе запорозькі полки, що намагалися сховатись нагорі, ближче до міста. Решті втікачів одрізали відступ хоругви Кушеля і Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, аж поки загинули всі до одного, але смертю своєю врятували інших, бо коли через дві години першим із придворними татарами увійшов у місто Вершул, жодного козака там уже не застав. Ворог, скориставшись із темряви, позаяк дощ загасив пожежу, хутко зібрав порожні вози в місті й отаборившись зі швидкістю, притаманною тільки козакам, подався з міста за річку, знищивши за собою мости.

Кілька десятків шляхтичів, що боронилися у замку, були визволені. Крім того, князь велів Вершулові покарати міщан, котрі допомагали козакам, а сам рушив у погоню. Але без гармат і піхоти табору він здобути не міг. Супротивник, спаливши мости і вигравши на цьому в часі, бо річку довелося обходити далеко по греблі, відступав так швидко, що стомлені коні князівської кінноти ледве його догнали. Проте козаки, які славилися обороною в обозах, не захищалися так мужньо, як зазвичай. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так глибоко стривожило їхні серця, що вони всерйоз засумнівалися у своєму порятунку. І їм напевно настав би кінець, бо пан Барановський після стрілянини, яка тривала всеньку ніч, відбив уже сорок возів і дві гармати, якби не воєвода київський, котрий відмовився од подальшої погоні й своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких докорів між ним і князем, що чуло багато полковників.

— Чого ж це, ваша милость, — питав князь, — хочеш ти тепер супротивником знехтувати, хоч у битві так рішуче проти нього виступав? Славу, здобуту тобою ввечері, вранці через недбалість свою втратиш.

— Милостивий князю, — відповів воєвода. — Я не знаю, який дух у вас уселився, але я чоловік із плоті й кості і після трудів мені треба відпочити. І моїм людям теж. Я завше йтиму на ворога так, як ішов сьогодні, якщо він чинить спротив, але якщо він побитий і втікає, переслідувати не стану.

— Та їх треба вибити до ноги! — вигукнув князь.

— І що з того? — спитав воєвода. — Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, понищить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за запеклість нашу нещасні люди поплатяться.

— О, бачу, — уже в гніві заволав князь, — що ваша милость укупі з канцлером і з тими їхніми рейментарями до мирної партії належиш, яка угодами хотіла б бунт загасити, але, Богом присягаюся, нічого у вас із цього не вийде, поки у мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

— Не партії я вже належу, а Богу, бо старий і невдовзі мені перед ним стати доведеться. А те, що не хочу, аби на мені було багато крові, пролитої у громадянській війні, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйся… А якщо тобі, ваша ясновельможність, прикро, що тебе рейментарством обійшли, то на це я тобі скажу: за мужність воно тобі належало справедливо, проте, може й ліпше, що тобі його не дали, бо ти б не лише бунт, а разом із ним і нещасну землю у крові втопив.

Юпітерові брови Ієремії зсунулися, шия напружилася, а очі почали вергати такі блискавиці, що всі, хто був, злякалися за воєводу, але тут ураз швидко підійшов пан Скшетуський і промовив:

— Ваша ясновельможність, є вісті про старого Кривоноса.

І відразу ж князеві думки повернули в інший бік, а гнів на воєводу у ньому вщух. Тим часом увели чотирьох осіб, що прибули із звістками до князя, двоє з яких були старими благочестивими священиками. Побачивши князя, вони упали перед ним навколішки.

— Рятуй, владико, рятуй! — повторювали посланці, простягаючи до нього руки.

— Звідки ви? — спитав князь.

— Ми із Полонного. Старший Кривоніс узяв в облогу замок і місто. Якщо твоя шабля над його шиєю не зависне, усі ми загинемо.

А князь на це:

— Про Полонне я знаю, що там безліч народу сховалося, але, як мені доповіли, переважно русини. Заслуга ваша перед Богом у тому, що замість пристати до бунтівників, ви опір їм чините, стаєте на бік матері своєї, але я боюся від вас зради, яка зі мною у Немирові сталася.

На це посланці заходилися присягати усіма небесними святинями, переконувати, що як спасителя князя чекають, а думка про зраду у них і в голові не ночувала. Та й вони говорили щиро, бо Кривоніс, обложивши місто із п'ятдесятьма тисячами війська, присягнув перебити жителів через те, що вони, будучи русинами, не схотіли пристати до бунту.

Князь пообіцяв їм допомогти, але оскільки головні сили його були у Бистрику, мусив спершу їх дочекатися.

Посланці пішли з утіхою в серці, а він повернувся до київського воєводи і сказав:

— Даруйте, ваша милость! Я вже й сам бачу, що треба Кривоносенком знехтувати, аби Кривоноса дістати. Молодий може й зачекати вірьовки. Гадаю, ви не відступите від мене у цій «овій виправі?

— Ніколи! — відповів воєвода.

Тої ж миті заграли сурми, сповіщаючи хоругвам, які гналися за табором, що треба вертатися. Треба було відпочити й дати відсапнути коням. Увечері із Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею посол, пан Стахович, од воєводи брацлавського. Пан Кисіль надіслав князеві листа, сповненого захоплення тим, що князь, як другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі рятує. Він писав також про радість, яку прихід