Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Я знаю від Бауера, що весь тираж становив двісті п’ятдесят примірників, а продано лиш двадцять вісім, до того ж дев’ятнадцять із них потай купив сам Гунгерман. І видавати її було присилувано не Гунгер-мана, а Бауера. Як викладач німецької мови в реальній гімназії, Гунгерман загрожував Артурові, що порекомендує їй постійним постачальником іншого книгаря, якщо він не видасть його віршів.

— Ти працюватимеш тепер у газеті в Берліні, — каже Гунгерман. — А ти, певно, знаєш, що вірність друзям — найблагородніша риса митця.

— Знаю. І найрідкісніша теж.

— Це правда. — Гунгерман витягає з кишені книжечку своїх віршів. — Ось, із присвятою. Напиши про неї в Берліні. І надішли мені два примірники газети. Я за це залишусь тобі вірним тут, у Верденбрюці. А якщо знайдеш доброго видавця, то май на увазі: я готую другу збірку віршів.

— Домовились.

— Я знав, що на тебе можна покластися. — Гунгерман урочисто тисне мені руку. — А ти не маєш наміру щось видавати?

— Ні. Я кидаю писати вірші.

— Як так?

— Хочу трохи зачекати. Треба спочатку поглянути на світ.

— Мудра думка! — авторитетно — заявляє Гунгерман. — Коли б інші робили так, замість того, щоб своєю нікчемною базграниною заважати майстрам! — він обводить суворим поглядом кімнату. Я чекаю, що він зараз підморгне мені. Однак він раптом стає напрочуд серйозним. Тепер, коли Гунгерман сподівається здійснити через мене вигідну справу, він раптом втрачає почуття гумору. — Не кажи іншим про нашу угоду, — напучує він мене.

— Нізащо! — запевняю я його й помічаю, що до мене підкрадається Отто Бамбус.

За годину в кишені лежать уже «Голоси тиші» Бамбуса із підлесливою присвятою і надруковані на машинці його екзотичні сонети «Тигриця», які я маю опублікувати в Берліні. Зомерфельд дав мені копію «Книги смерті», написаної білими віршами, інші члени клубу теж дали із десяток своїх творів, а Едуард — рукопис пеана на смерть друга, сто шістдесят вісім рядків, присвячених Валентинові — фронтовому товаришеві й людині. Едуард пише швидко.

І раптом усе це стає страшенно далеким. Таким далеким, як інфляція, що скінчилась два тижні тому, чи як дитинство, що' його день у день душив військовий мундир. Таким далеким, як Ізабела.

Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що бачать перед собою хаос або чудо, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Іза-бели, чи вони просто імітатори, балакучі хвастуни з посереднім талантом, який у юності є в кожної людини. Вони пишномовно й ревниво оспівують його останнє жевріння, замість того, щоб мовчки дивитися і врятувати з нього хоч би іскру для подальшого життя.

— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.

Всі обличчя повертаються до мене.

— Про це не може бути й мови! Ти залишишся нашим членом-ко-респондентом у Берліні, — заявляє Гунгерман.

— Ні. Я виходжу зовсім, — кажу я.

Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, аби їх не викрили?

— Ти це кажеш серйозно? — питає Гунгерман.

— Цілком.

— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.

Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.

— Прийнято одноголосно, — заявляє співець Казанови.

— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно, що обернутись на власну статую. Не хочу я входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрассе.

— Не дуже гарне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.

— Та Бог з ним, — заступається за мене Гунгерман. — А як же ти хочеш увійти в життя?

Я сміюсь.

— Як маленька іскорка життя, що намагається не згаснути.

— Боже мій! — каже Бамбус. — Здається, щось подібне є в Ев-ріпіда!

— Можливо, Отто. Значить, думка чогось варта. Однак я не маю наміру писати про це, а хочу спробувати здійснити її.

— Такого в Евріпіда немає, — заявляє академік Гунгерман, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знову обертається до мене. — Отже, ти хочеш…

— Учора ввечері я розіклав багаття, — перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаєте давнє похідне правило: бери якнайменше вантажу.

Поети дружньо кивають головами. Однак я раптом починаю розуміти, що вони його вже, забули.

— Едуарде, — кажу я, — у мене є ще дванадцять талонів. Дефляція випередила їх, однак гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося захищати його перед судом, вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки йоганісберзького? Ми б зараз випили їх.

Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентина і вірші про нього, які лежать у мене в кишені.

— Даю три, — каже він.

Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв свою елегантну квартиру. Це величезний стрибок у бідність, але Віллі мужньо витримав його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв асигнаціями і знеціненими акціями часів інфляції.

— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.

— А взагалі як у тебе справи?

— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі посміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».

— Добре, що вона хоч пише.

Віллі поблажливо махає рукою.

— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж, останніми місяцями я ніяк не міг змусити Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову зробила це аж під час тієї знаменної бійки в нужнику. Прощай, мій хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він одчиняє чемодан з акціями і паперовими грішми. — Бери, що хочеш! Мільйони, мільярди… це був сон, правда ж?

— Так, — кажу я.

Віллі виходить за мною аж на вулицю.

— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати на зниження. Чи не хочеш увійти в пайку?

— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.

— Підвищення! — каже він так, ніби сказав «Попока-тепетль».

Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верден-брюці. Вночі

я їду. Я гортаю один з каталогів і думаю, чи не написати на прощання ім’я Вацека на якомусь із намальованих мною надгробків. Дзвонить телефон.

— Це той, кого звуть Людвігом? — питає хтось грубим голосом. — Той, що збирав жаб і веретільниць?