Читати книгу - "Гробниця"

— Іди та збирай речі! Мерщій! — заволав брат.

Проте навіть зараз Леоні не могла змиритися з ситуацією.

— Що змусило тебе передумати й так раптово від’їжджати?! — напустилася вона на Анатоля, теж підвищивши голос до крику. — Це має якийсь стосунок до зустрічі Ізольди з її правниками?

Анатоль різко відсахнувся, наче вона його вдарила.

— Ні, не має.

Ні з сього ні з того він раптом припинив кричати. Вираз його обличчя подобрішав.

— Будуть іще у твоєму житті концерти, — сказав Анатоль примирливим тоном. — Багато концертів. — Він спробував обійняти сестру, але вона відштовхнула його.

— Я ненавиджу тебе! — скрикнула вона.

Із колючими слізьми на очах, анітрохи не зважаючи, бачить її хтось іще чи ні, Леоні злетіла сходами нагору, пробігла коридором до своєї кімнати, кинулась долілиць на ліжко — і розридалася.

Я не поїду, не поїду!

Утім, вона прекрасно знала, що нічого не зможе вдіяти. Своїх грошей у неї майже не було. Хай би якою була справжня причина їхнього рішення від’їжджати — Леоні не вірила, що то через погіршення погоди, — але вибору вона все одно не мала. Брат рішуче налаштувався покарати її й обрав для цього найпростіший та найефективніший спосіб.

Коли напад істеричного плачу минув, Леоні підійшла до гардероба, щоб перевдягнутись у сухе, але з отетерінням побачила, що в ньому не лишилося жодного з її вбрань, окрім дорожнього плаща. Через сполучні двері вона ввірвалася до вітальні номера люкс, але там теж нічого не знайшла — Маріета забрала геть усе.

Почуваючись найнещаснішою істотою у світі, страждаючи від важкої промоклої одягачки, яка вже починала шкрябати й муляти, Леоні зібрала особисті речі, що їх служниця лишила на столику, швидко накинула на себе плащ і вихором вилетіла в коридор, де наштовхнулася на Анатоля.

— Маріета нічого мені не залишила, щоб перевдягнутися, — гнівно вигукнула вона. — А я промокла й замерзла.

— То нічого, якось переживеш, — відказав Анатоль і, ввійшовши до своєї кімнати, гучно хряснув дверима.

Леоні крутнулася на підборах і кинулась назад, до свого номера.

Я ненавиджу його!

Вона йому віддячить. Вона намагалася поводитись належним чином і не зчиняти скандалу, але він сам підштовхнув її до різких кроків. Вона дасть знати мосьє Константу, чому вона не змогла додержати слова та прийти на концерт. Щоб він не думав про неї зле. Може, він навіть напише їй листа й висловить жаль стосовно того, що їхнє знайомство так швидко й жорстоко перервали.

Розпашівшись від почуття протесту, що вирувало в її душі, й налаштувавшись украй рішуче, Леоні кинулася до бюрка й узяла звідти аркуш паперу. Швидко, поки не забракло зваги, вона нашкрябала кілька рядків, перепрошуючи та пропонуючи Константові написати їй листа до запитання на поштове відділення в Рен-ле-Бені, тим самим підтвердивши отримання цієї записки й убезпечивши її душевний спокій. Проте у своєму відчаї Леоні все ж не зайшла так далеко, щоб указати ще й адресу самого маєтку Домен де ля Кад.

Інакше Анатоль сказиться від люті.

Леоні було байдуже. Так йому й треба. Якщо він уперто поводився з нею, ніби з дитиною, то вона й сама буде поводитись, наче дитина. Якщо він не дозволяв їй ухвалювати власні рішення, то й вона відтепер не зважатиме на його побажання та вказівки.

Леоні заклеїла конверт і написала на ньому адресу. Трохи подумавши, вона витягла з сумочки скляну пляшечку з парфумами та бризнула кілька крапель на конверт, як це часто робили героїні її улюблених романів. А потім піднесла його до губів і поцілувала, наче бажаючи залишити на ньому часточку самої себе.

Ось так. Готово.

Тепер лишалося тільки віддати листа хазяїнові готелю, щоб той, нічого не сказавши Анатолю, завтра в належний час передав цей лист мосьє Константу на площі Гамбета.

А потім вона просто чекатиме, що з того вийде.

У своєму номері напроти Анатоль сидів у кріслі, обхопивши голову руками. У стиснутому кулакові він тримав зібганого листа, що його приніс посильний до готелю приблизно за півгодини до того, як повернулася Леоні.

Листом ту цидулку можна було назвати лише приблизно. Тільки чотири слова, але вони розпеченим залізом обпекли Анатолеві душу.

ЦЕ ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ.

Ані підпису, ні адреси, проте Анатоль боявся, що він правильно зрозумів сенс листа. То була відповідь на єдине слово, що він його записав на останній сторінці свого щоденника, залишеного в Парижі: «КІНЕЦЬ».

Він безпорадно підняв голову. Очі його палали. Щоки запали та зблідли від нервового потрясіння.

Якимось чином Констант про все дізнався. І про бутафорський похорон на кладовищі Монмартр, і проте, що Ізольда жива, і про те, що зараз вони з нею тут, на півдні Франції. Він дізнався навіть про те, що наразі вони перебувають у цьому готелі.

Знав духівник. І священик.

Утім, вони не відали, у якому саме готелі зупинились Ізольда й Анатоль із Леоні.

Анатоль ледве змусив себе зосередитись. Він не міг дозволити собі гаяти час, розмірковуючи, як Констант міг про все це дізнатися, — цим він перейматиметься пізніше. Треба терміново вирішувати, як чинити просто зараз.

Пригадавши розпачливий вираз обличчя Ізольди, він безпорадно зіщулився. Він зробив би все, щоб приховати від неї цю вкрай неприємну новину, але вона зайшла в номер майже відразу після того, як принесли листа, тому він не зміг збрехати їй.

Буквально за кілька секунд від їхньої сьогоднішньої радості лишилися тільки спогади. Перспектива нового спільного життя, у якому більше не доведеться боятись і ховатися, знову вислизнула з їхніх рук.

Увечері Анатоль збирався поділитися з Леоні своїм щастям. Утім, після її сьогоднішньої жахливої та безвідповідальної поведінки він вирішив цього не робити. Його небажання розкрити їй таємницю й розповісти про те, що вони з Ізольдою збираються побратись, виявилося правильним. Леоні довела, що на неї не можна покладатися.

Анатоль підійшов до вікна, розсунув дерев’яні половинки віконниць і визирнув у шпарину надвір. На вулиці не було нікого, окрім якогось підпилого типа, що сидів під стіною напроти, підібгавши коліна й кутаючись у старий солдатський плащ.

Анатоль із хряскотом зачинив віконницю.

Звідки йому було знати, перебуває зараз Констант у Каркасоні чи ні? А якщо ні, то далеко він чи близько? Інтуїція підказувала йому, що найдоречніше було б негайно повернутися до Рен-ле-Бена.

Він покладав слабку надію на те, що якби Констант знав про Домен де ля Кад, то надіслав би листа саме туди.

РОЗДІЛ 62

Леоні чекала Анатоля у вестибюлі, мовчки склавши руки.