Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

вас на правильний слід. Напевне ж ми опікуємось перетворенням неусвідомленого в усвідомлене, заступаємо неусвідомлене усвідомленим. Так, саме це ми й робимо. Заводячи неусвідомлене до свідомості, ми позбуваємося згнічення, усуваємо умови, що призвели до утворення симптомів, змінюємо патогенний конфлікт на нормальний, який неодмінно дійде того чи того вирішення. Чогось іншого ми й не прагнемо: потрібно, щоб у хворого сталася психічна зміна, і що вона повніша, то ефективніша наша медична допомога. Там, де не пощастить позбутися згнічення або подібного до нього психічного процесу, наша терапія виявиться безсила.

Мету наших зусиль можна сформулювати по-різному: усвідомлення неусвідомленого, усування згнічень, заповнення прогалин пам’яті — це все означає те саме, але, можливо, ви незадоволені цим твердженням. Оздоровлення невротика ви уявляли собі інакше, гадали, ніби після проведеної з ним марудної аналітичної роботи він стане зовсім іншою людиною, а тепер дізнаєтесь: увесь результат полягає в тому, що в нього буде трохи менше неусвідомленого і трохи більше усвідомленого, ніж раніше. Що ж, ви, мабуть, недооцінюєте важливість такої внутрішньої зміни. Вилікуваний невротик і справді стає іншою людиною, хоча, природно, по суті лишається тим самим, тобто стає таким, яким у кращому разі він став би за сприятливих обставин. А це вже багато. Коли ви почуєте, як усе це діється і яких зусиль коштує досягти тієї нібито невеликої зміни в психічному житті хворого, значення такої зміни психічних рівнів стане для вас цілком зрозумілим.

Я відхилюся на хвилину, щоб запитати, чи знаєте ви, що називають каузальною терапією? Під нею розуміють лікування, спрямоване не на усування виявів хвороби, а на ліквідацію її причин. Так-от, психоаналіз — каузальна терапія чи ні? Відповідь не проста, зате в нас, здається, з’являється нагода пересвідчитись у безвартісності такої манери запитувати. Поки аналітична терапія не ставить собі за найперше завдання усування симптомів, її провадять як каузальну терапію. З другого боку, можна сказати, що вона не каузальна: адже ми простежували каузальний (причинно-наслідковий) ланцюг набагато далі від згнічення аж до інстинктивних схильностей, їхньої відносної активності в конституції та відхилень у процесах їхнього розвитку. А тепер припустімо, ніби якимсь хімічним способом ми змогли б утрутитись у цей психічний механізм і збільшувати чи зменшувати кількість лібідо, наявного будь-якої миті, або посилювати якийсь один потяг коштом іншого, — тоді й справді це була б справжня каузальна терапія, для якої наш аналіз провів би таку необхідну попередню роботу рекогносцирування. Але нині, як ви знаєте, про такі впливи на процеси лібідо не може бути й мови; наша психічна терапія вибирає для нападу інше місце в ланцюгу взаємопов’язаних явищ і процесів: не на саме видиме нам коріння феноменів, але все-таки досить далеко від симптомів, — місце, яке стало приступним для нашого втручання за вкрай дивовижних обставин.

Що нам діяти, щоб у наших пацієнтів заступити неусвідомлене усвідомленим? Колись ми думали, що це буде дуже легко, треба лише з’ясувати неусвідомлене й розповісти про нього пацієнтові. Але ми вже знаємо, що це твердження хибне і неглибоке. Адже наше знання про неусвідомлене пацієнта не еквівалентне його знанню про нього; коли ми викладемо йому своє знання, він ставить його не на місце свого неусвідомленого, а поряд із ним, і майже нічого не змінюється. Нам слід уявляти собі це неусвідомлене радше топографічно, слід шукати його в пацієнтових спогадах там, де воно й утворилося внаслідок згнічення. Треба усунути те згнічення — тільки тоді можна успішно замінити неусвідомлене усвідомленим. Тож як ми позбуваємося згнічень? Тут починається друга фаза нашої роботи: спершу слід знайти згнічення, а потім усунути опір, який підтримує те згнічення.

Як нам щастить долати опір? Тим самим способом: ми виявляємо його й розповідаємо про нього пацієнтові. Опір теж породжений згніченням, тим самим згніченням, якого ми прагнемо позбутись, або тим, яке з’явилося раніше. Адже опір створений супротивним наснаженням, яке зростає, щоб придушити, згнітити непристойні пориви. Отже, тепер ми чинимо те, що й намірялися з самого початку: тлумачимо, з’ясовуємо й повідомляємо пацієнтові, але робимо це все в слушному місці. Супротивне наснаження або опір належать не до неусвідомленого, а до Я, яке співпрацює з нами навіть тоді, коли не усвідомлює цього. Ми знаємо, що тут ідеться про дво­значність слова «неусвідомлене»: з одного боку, це феномен, а з другого — система. Це твердження видається дуже неясним і важким, але хіба ми не повторюємо того, про що вже сказано раніше? Ми вже давно готові прийняти таке твердження. Ми сподіваємось, що нам пощастить усунути опір і розрядити супротивне наснаження, якщо завдяки тлумаченню дамо Я нагоду розпізнати їх. Тож із якими рушійними силами ми працюємо в таких випадках? По-перше, спираємось на прагнення пацієнта одужати, яке спонукає його братися з нами до спільної роботи, по-друге, на його розум, який підтримуємо завдяки нашому тлумаченню. Немає жодного сумніву, що розуму пацієнта буде легше розпізнати опір і з’ясувати неусвідомлену згнічену ідею, пов’язану з тим опором, якщо дати йому наздогад, чого слід сподіватися. Коли я скажу вам: «Подивіться на небо і ви побачите там повітряну кулю», ви знайдете її набагато швидше, ніж якби я просто запропонував подивитися, чи нема там чогось. Так само й студентові, який уперше зазирає в мікроскоп, викладач пояснює, що він там має побачити, бо інакше той узагалі нічого не побачить, дарма що там усе є і все добре видно.

А тепер я викладу факт. При багатьох формах невротичних захворювань — істерії, станах страху, неврозі нав’язливих станів — наші гіпотези видаються слушними. Завдяки пошукам згнічень, виявленню опору, вказівкам на згнічене нам і справді щастить виконати наше завдання, тобто подолати опір, усунути згнічення і перетворити неусвідомлене в усвідомлене. Тоді ми з усією можливою виразністю бачимо, як при подоланні кожного часткового елементу опору в душі пацієнта відбувається люта боротьба, нормальна душевна боротьба на одному психологічному рівні між мотивами, які прагнуть підтримувати супротивне наснаження, і мотивами, які ладні скасувати його. Перші — це ті самі давні мотиви, що свого часу призвели до згнічення, серед других ми бачимо нові, які виникли згодом і які, сподіваємось, вирішать конфлікт на нашу користь. Ми спромагаємося відродити давній конфлікт згнічення, піддати ревізії тоді вже вирішену справу. Новий матеріал, який ми приносимо, полягає, по-перше, в нагадуванні, що попереднє вирішення конфлікту призвело до хвороби, і в обіцянці, що інше вирішення відкриє шлях до одужання; по-друге, у вказівці, що всі обставини суттєво змінилися, відколи згнічені пориви були відхилені вперше. Тоді Я було слабке, інфантильне і, можливо, мало підстави відсахуватись від вимог лібідо як від небезпеки. А сьогодні Я зміцніло, набралося досвіду і, крім того, має собі помічника в особі лікаря. Тож можна сподіватися, що оновлений конфлікт приведе до кращого результату, ніж згнічення, і, як ми вже казали, при істерії, неврозах страху і нав’язливих станів успіх загалом підтверджує наші сподівання.

Є, проте, інші форми хвороб, при яких, попри схожість обставин, наші терапевтичні заходи ніколи не мали успіху. В цих хворобах теж ідеться про первісний конфлікт між Я і лібідо, що призвів до згнічення, — навіть якщо топографічно цей конфлікт слід характеризувати інакше, ніж конфлікт при неврозах переносу, — в них теж можливо виявити етапи в житті