Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Ага, ви так? То вкусіть же й іспийте од тих плодів гірких і з чаш ще гіркіших!

То що ж таке рай?

Запитаннячко — хоч і для Принца датського!

Не нами заведено і не нами помічено, що й на небі сяє райдуга, і птахи відлітають у ви-рай (або вирій), і під Новий рік в українській хаті споконвіку був звичай ставити на покуті сніп-рай, і в найзвичайнісінькому та найнепомітнішому сільському[4] районі все називається з словом «рай», щоправда, не вкладаючи в це ніякого первісного або містичного значення, а маючи на увазі лише географічно-адміністративний поділ.

Але наш рай не має ніякого стосунку до районного поділу.

Нічого спільного не має він і з релігією та міфологією. Щоправда, в означенні цієї книжки стоїть слівце «міфикологія», але тут маються на увазі не поважні й фундаментальні міфи, якими сьогодні смакують вишукані уми, а дрібненькі міфики, з яких хочеться посміятися, та й годі.

То що ж таке рай? Може, щось кліматичне? Вічне блаженство, вічне тепло, всі ходять босі і без дублянок. Мораль: хто з дублянкою — в рай не попаде. Може, саме тому споживкооперація і не везе хутряного одягу в наш рай, а все туди, де холодніше: Тбілісі, Баку, Ташкент, станція Кушка. Мабуть, і через те в нас іноді нестача вагонів. Рай міститься неподалік від райцентру і райспоживспілки. Якою мовою там говорять? Адам: я тобі дам, а дам, ох і дам! Єва: є ва-шим і є на-шим, є що їсти, є що й пити. (А чи є в чім походити?) Послухаєш таке та ще подумаєш, ніби тут живуть за принципом Телемського абатства: роби, що хочеш, і живи, як хочеш. Але для цього потрібна державна (у Рабле — королівська) дотація. Не таємниця, що в нас багато хто ще живе на державну дотацію (і досить непогано живе, прямо скажемо!), але це не наші герої.

То що ж? Може, наш рай — просто вибрик мислі? А звідки вона виникла? Розбудив її і породив отой чоловік, що взявся перейменовувати село Карпів Яр. Пам’ятаєте? Спершу Світлоярськ, тоді Веселоярськ. Лавина зрушила і покотилася. Бо коли таке село, то чому б не перейменувати ще раз і назвати його вже Веселорайськ! Щоправда, це не офіційно, а тільки для внутрішнього вжитку, для гарного самопочуття і духовного комфорту, але слово сказано, і вже воно живе. Є підозра, що в нашому раю навіть живе бог. А де ж йому бути? Колись, кажуть, показувався, глаголив, давав усякі вказівки, тепер сховався і не показується, бо блаженствує. Це вже міфик. У грецьких міфах бог весь час мав працювати, втручатися в події, з’являючись несподівано в найкритичніших ситуаціях. Греки так і казали: бог з машини. Тепер з машини з’являється не бог, а хіба що «жигуліст», який порушив правила руху, або ж уповноважений з області товариш Жмак, цей представник безсмертного племені, на яке не діють ні вказівки, ні постанови, ні народна зневага, ні землетруси, ні міжнародне напруження, ні термоядерна загроза. Жмак — це вже й не чоловік, а щось мовби явище природи, отож вигнати його з раю ніяк не можна, і наш роман зовсім не про те.

Чи буде в раю автор? Пам’ятаючи, що деякі автори мають здатність набридати ще дужче, ніж їхні книжки, треба було б зробити висновки і передбачливо самоусунутись. Однак іноді доведеться навідуватися до своїх героїв, бо інакше не можна. На превеликий жаль, свої мандри до Веселоярська автор здійснюватиме без доктора ерудичних наук Варфоломія Кнурця. Втрата величезна, хоча й непомітна. Як показує веселоярівський досвід, вдячними бувають тільки нащадки, а сучасники так і норовлять випхати цінного чоловіка на пенсію, так ніби він їм поперек горла став. Що було зроблено й з Кнурцем. Чи можна випхати на пенсію доктора ерудичних наук? Гай-гай! А кого не можна?

Рай — це місце, де вже Самусеві ніяк не наб’єш пики. І не тому, що там взагалі нікого не б’ють, а тільки мажуть єлеєм по губах, гладять по голівці і роздають пряники, а просто через те, що Самусь утік з Веселоярська на кам’яний кар’єр у Тахтайку, прихопивши з собою дружину свого молодшого брата Давидка, прозвану в селі Роксоляною. Один великий дотепник сказав: у людини та перевага над машиною, що вона може керувати собою. Самусь скористався з цієї природної переваги і скерував себе на каменоломню. Сам себе вигнав з раю. Але наша розповідь і не про це.

Самусь зник — і Гриша Левенець опинився на першому місці серед механізаторів. Так часто буває в житті: давно вже треба б чоловікові вийти вгору, але там хтось сидить, як корок у пляшці, і тримає тебе тільки тому, що проліз туди давніше.

Землею будем володіти

Зіньці Федорівні набрид Зновобрать. В цьому не було б нічого незвичайного, коли б ішлося про жінку й чоловіка, бо ж відомо, що жінкам набридають чоловіки (іноді), а чоловікам — жінки (на жаль, частіше). Але тут стався катаклізм. Зновобрать — одна епоха, Зінька Федорівна — зовсім інший період, а як це узгодити і хто узгодить? Ніхто ще нічого не знав, спали науково-дослідні інститути, дрімали академіки, десь ще тільки народжувалися мудреці, а тим часом з раю йшли і йшли поїзди і, мов категоричний імператив у філософа Канта, лунало: «Дай!»— і Зінька Федорівна мала матеріалізувати цю вимогу, а Зновобрать, хоч і не мав нічого проти, щодалі занурювався в потреби свого покоління, втрачав гнучкість, державну мудрість і право на володіння землею або владою.

Так у Веселоярську виникла урядова криза.

Ясна річ, сам Зновобрать добровільно і в гадці не мав визнавати себе старим та ще й заявляти про це публічно. Але десь воно вже крутилося і моталося, намотувалося на клубок і на вус, призбирувалися факти і фактики, записувалося або й так запам’ятовувалося. Там не прибув на важливу нараду, там не знайшли, коли треба, там когось не зустрів, там когось не провів, там комусь не теє, а комусь не сеє. А головним негативним фактором стала Зінька Федорівна, здорова, як риба, рішуча й незламна, жінка без милості і без поблажливості. Треба мені молодого голову сільради! А до голосу голів колгоспів прислухаються сьогодні всі, навіть письменники, для яких село