Читати книгу - "Людина розумна"

могли робити майже все, що заманеться, включаючи вбивство новонароджених, продаж дітей у рабство та видання своїх доньок заміж за понад удвічі старших чоловіків. Сьогодні ж батьківська влада відійшла на другий план. Молодь дедалі більше звільняється від послуху дорослим, тоді як батьків звинувачують в усьому, що йде не так у житті їхньої дитини. Фрейдисти готові засудити матір та батька так само швидко та показово, як колись судили своїх жертв сталінські трійки.

Уявні громади

Як і мала родина, громада не могла повністю зникнути з нашого світу без жодної емоційної заміни. Звісно, ринки та держави задовольняють сьогодні більшість матеріальних потреб, які раніше задовольнялися громадами, але вони повинні також забезпечувати племінні зв’язки.

Ринки та держави роблять це, заохочуючи так звані «уявні громади», до яких входять мільйони чужих людей, що створюються для задоволення національних та комерційних потреб. Уявна громада є об’єднанням людей, які насправді не знають одне одного, але уявляють, що знають. Такі громади не є якимось новим винаходом. Царства, імперії та церкви функціонували як уявні громади протягом тисячоліть. У Давньому Китаї десятки мільйонів людей вважали себе членами однієї великої родини, батьком якої був імператор. У Середньовіччі мільйони благочестивих мусульман уявляли, що всі вони є братами та сестрами у великій громаді ісламу. Однак протягом усієї історії такі уявні громади програвали тісним громадам із кількох десятків людей, які добре знали одне одного. Тісні громади задовольняли емоційні потреби своїх членів та були необхідними для загального виживання й добробуту. В останні ж два століття роль тісних громад зменшилась, дозволивши заповнити емоційний вакуум уявним громадам.

Двома найважливішими прикладами таких уявних громад є нація та плем’я споживачів. Нація являє собою уявну громаду держави. Плем’я споживачів являє собою уявну громаду ринку. І те, й те є уявними громадами, бо всі клієнти на ринку або всі члени нації не можуть дійсно знати одне одного, як знали одне одного мешканці маленького села в минулому. Жоден німець не може близько знати інші 80 мільйонів членів німецької нації або інші 500 мільйонів клієнтів, які населяють європейський спільний ринок (що спочатку еволюціонував у Європейське Співтовариство, а згодом став Європейським Союзом).

Консюмеризм та націоналізм працюють понаднормово, аби лише змусити нас уявити, що мільйони чужих людей належать до однієї з нами громади, що ми всі маємо спільне минуле, спільні інтереси та спільне майбутнє. І це не брехня. Це уява. Подібно до грошей, товариств з обмеженою відповідальністю та прав людини, нації та племена споживачів є міжсуб’єктивною реальністю. Вони існують лише в нашій колективній уяві, але мають величезний вплив. Допоки мільйони німців вірять в існування німецької нації, хвилюються, побачивши німецькі національні символи, переказують німецькі національні міфи та готові приносити в жертву німецькій нації гроші, час та кінцівки, Німеччина залишатиметься однією з найсильніших держав світу.

Нації роблять усе можливе, щоби приховати свій уявний характер. Більшість із них стверджують, що вони є природною та вічною сутністю, створеною в якусь первісну епоху шляхом змішування ґрунту Батьківщини з кров’ю людей. Але такі заяви зазвичай перебільшені. Нації дійсно існували ще в далекому минулому, але їхня важливість була значно меншою, ніж сьогодні, бо й важливість держави була значно меншою. Мешканець середньовічного Нюрнберга міг відчувати певну вірність щодо німецької нації, але значно більшу вірність він відчував щодо своєї родини та місцевої громади, які піклувалися про більшість його потреб. Крім того, яку б важливість не мали давні нації, вижили з них дуже мало. Більшість націй, що існують сьогодні, виникли лише після Індустріальної революції.

Яскраві приклади знаходимо на Близькому Сході. Сирійська, ліванська, йорданська та іракська нації є лише продуктом випадкових кордонів, проведених на піску французькими та британськими дипломатами, які повністю проігнорували місцеву історію, географію та економіку. В 1918-му ці дипломати вирішили, що народи Курдистану, Багдада та Басри з того часу мають стати «іракцями». Саме французи, переважно, вирішували, кому бути сирійцем, а кому – ліванцем. Саддам Хусейн та Хафез аль-Асад (батько Башара Асада) доклали всіх зусиль для просування та посилення національної свідомості англо-французького виробництва, але їхні високопарні промови про начебто вічні іракську та сирійську нації не мали жодного успіху.

Навіть не обговорюється, що нації не можна створювати з повітря. Люди, які докладали чимало зусиль для розбудови Іраку або Сирії, використовували справжні історичні, географічні та культурні матеріали – віком багато століть та навіть тисячоліть. Саддам Хусейн, наприклад, скористався спадщиною Аббасидського халіфату та Вавилонської імперії, навіть назвавши один зі своїх збройних підрозділів дивізіоном Хаммурапі. Проте це не перетворило іракську націю на якусь давню сутність. Якщо я печу кекс із борошна, олії та цукру, які пролежали в моїй коморі два місяці, це не означає, що самому кексу вже два місяці.

В останні десятиліття національні громади дедалі більше почали витіснятися племенами споживачів, які не знають одне одного близько, але мають однакові споживацькі звички та інтереси, а тому почуваються частиною того самого племені споживачів – і самі себе так називають. Це здається дуже дивним, але навколо нас безліч прикладів. Приміром, до одного з таких племен споживачів належать фанати Мадонни. Відрізнити їх можна, переважно, за покупками. Вони купують квитки на концерти, компакт-диски, постери, футболки та рінгтони Мадонни, таким чином, демонструючи, хто вони. Іншими прикладами є фанати «Манчестер Юнайтед», вегетаріанці та захисники довкілля. Їх теж можна відрізнити, насамперед за тим, що вони споживають. Це є наріжним каменем їхньої ідентичності. Адже німецький вегетаріанець, скоріше, одружиться з французькою вегетаріанкою, ніж із німецькою м’ясоїдкою.

Вічний двигун

Революції останніх двох століть були настільки стрімкими та радикальними, що змінили найбільш засадничу характеристику соціального ладу. Традиційно, соціальний лад був жорстким та непіддатливим. Само слово «лад» означало стабільність та безперервність. Швидкоплинні соціальні революції були винятком, а більшість соціальних перетворень спричиняло нагромадження численних маленьких кроків. Люди звикли вважати, що така соціальна структура є негнучкою та вічною. Родини та громади могли боротися, щоби змінити їхнє місце в межах цього ладу, але сама ідея, що люди здатні змінити фундаментальну структуру ладу, була чужою. Люди звикли миритися з таким статус-кво, який проголошував, що «так завжди було і так завжди буде».

За останні ж два століття відбулися настільки швидкі зміни, що соціальний лад набув динаміки та податливості. Сьогодні він існує у стані постійної переплавки. Коли ми говоримо про сучасні революції, то зазвичай згадуємо 1789-й (Французька революція), 1848-й (Ліберальна революція) або 1917-й (Російська революція). По суті ж, у наші дні революційним є кожен рік.