Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Курочка? Досконало, — втрутився Віржиль Канчиков.

— Назви його Моя Курка, це тебе розважить, — сказав Томаш, він був не в гуморі.

— Мені не подобається. Я назву його… Тібором.

— Це неможливо!

— Ти не можеш так учинити!

— Його зватимуть Тібор!

Ми спробували знайти схожість. Не знайшли. Тваринка була крихітною і тендітною, з м’якеньким пушком і тонким голоском. Імре часто приносив його до Клубу. Ігор з Вернером зробили виняток: тварини тут заборонені. Воно було зовсім як дитина, що потребує піклування та страждає від самотності. Імре клав його до кишені пальто. Воно виявилось живким і смішкуватим. Ми брали його до рук і гладили. А воно видавало «чіп-чіп». За чотири місяці воно непогано підросло та могло залишатися вдома саме.

— Нині воно складає мені компанію, але я дивлюсь на перспективу. Від кішки чи собаки жодної користі. Курка потрібна і продуктивна. Вона несе яйця. Залишається зачекати. Курей несправедливо зневажають. Їхній склад розуму різниться з нашим. На птичні панує складна ієрархія, що запобігає конфліктам. Коли курка знаходить їжу, то попереджає курчат писком. Якщо чатує небезпека — залежно від того, походить вона з неба чи з землі, — вона видає певний звук. Коли я кажу «ціп-ціп-ціп», воно біжить їсти. А як чує «киш-киш-киш» — знає, що час іти.

Він харчував живинку власними об’їдками: хлібні балабушки та біла квасоля, які воно акуратно клювало.

— Най кажуть, що хочуть. Ніхто не зрівняється з курчам. Вони ласкаві, тихі, кумедні й чисті. От мій з характером та ніжний водночас. Коли мені сумно і я не хочу розмовляти, він залишається на своїй подушці та поважає мій спокій.

За такого піклування птиця виросла в чудову білу курку, що так і не знесла жодного яйця. Імре тим не переймався. Навпаки. Вона бігала за ним і слухалась, як собачка. Такі стосунки та порозуміння й серед людей трапляються рідко. Збираючись на відпочинок, Імре брав птицю із собою до кемпінгу в Нуармутьє. Нам було трохи ніяково. Ніхто не наважувався поцікавитись, як у нього справи. Незручності зводилися до запитання: «Як там Тібор?»

Ми не наважувалися згадувати його двозначного компаньйона. Тому обговорювали їх за його відсутності.

— Йому варто було вибрати інше ім’я, — підтримав Віржиль.

— Згоден, якось ніяково, — підтримав Ігор.

— Та це у вас проблеми. А не в Імре, — пояснив Грегоріос. — Бо він гомосексуаліст і любить курку. Вас непокоїть, що вони з Тібором щасливі.

— От я вважаю, йому час проконсультуватися зі спеціалістом! — кинув Томаш.

— Не забувай, дурню ти польський, що це ми, греки винайшли психологію. Від грецького «psukhê» — «душа» і «logos», тобто «наука». Коли ти віддаєшся сповна, дістаєш любов у відповідь. Можеш урешті це второпати?

8

Ранок змінився. Раніше тато хазяйнував на кухні ще до мого пробудження. Завершував сніданок. Слухав новини по радіо, приглушивши звук, та запалював першу за день сигарету. Я сідав поруч. Голосом Ґабена, Жуве чи Бурвіля він запитував, як мені спалось. Ніяких серйозних розмов. У нього завжди все було добре. Так ми й сиділи разом. Якщо він мав час, то наливав мені каву з молоком. Дочікувався прогнозу погоди та йшов. Як завжди, квапливо — через цю дідькову кільцеву дорогу, яку все ніяк не завершать і довкола якої справжній бедлам. Він мотався будмайданчиками, що були в усіх кінцях Парижа, мав зустрічі з клієнтами в передмісті, відслідковував серйозні замовлення та місцезнаходження італійських матеріалів, які досі не доправили, — і не уявляв, як упоратися з усім водночас. Таке життя. «До вечора, синку, гарно вчися».

Тепер у домі царював спокій. Вивітрився запах тютюну. Я ігнорував прогнози погоди і пив каву в могильній тиші. Швидко заливав у себе чашку й вибігав. Щоб нікого не бачити. Піти, поки всі ще сплять. Я не мився в душі. Я вилітав із дому на годину раніше. Я читав книжку — у тиші. За порадою Крістіани, то був період Казандзакіса[157]. Вона замовила всі його франкомовні видання. «Христа розпинають знову» я читав без особливого ентузіазму. Для мене це був один із тих християнських авторів-консерваторів, що пропагують догмати катехізму. Але вона мені її таки втулила.

— Як не прочитаєш, навіть носа не сунь до цієї бібліотеки!

Ця безнадійна спокута мене зачарувала. Проте розібратися виявилося вкрай важко. Часом думка вислизала від мене, мов протяг. Мені знадобилося два місяці, щоб добити цю книжку. Така собі діра в сприйнятті — неприємна відраза. Я припинив читати. Більше не хотів. Почувався втомленим і кволим. Просто собі сидів. Довбнем. На колінах «Свобода або смерть», а думки деінде. Ніяк не давався перший розділ. Читав спочатку. Закидав. За два тижні від батька жодної звісточки. Кількома днями раніше я запитав про нього маму.

— Я не зобов’язана з ним няньчитися. Мене не обходить, що він там робить.

Я поїхав на Ліонський вокзал до готелю «Мімози». І був здивований. То була старезна похмура будівля з гвинтовими сходами. Портьє його не знав. Звірився з реєстром і знайшов лише запис про дві ночі трьома тижнями раніше.

— Він сказав, що власник — його друг.

— Я власник. І я його не пригадую. Вокзал, багато людей. Але, якщо побачу, перекажу, що ви заходили.

Я був переконаний, що він поїхав — на потязі. Але куди? Може, він приєднався до Франка? Чи я його ще побачу? Можливо, він мертвий через якийсь нещасний випадок або наклав на себе руки, а нам не схотіли розповідати. Інакше він би зателефонував. Бо як іще пояснити його мовчання? А якщо він живий і покинув нас, то він мені більше не батько. Історія в дусі Діккенса. Не всі романи вигадані. Вони засновані на реальних подіях.

Я валявся на ліжку у своїй кімнаті. Вивчав фарбу на стелі. Слухав Джеррі Лі Льюїса. Зайшла мама, окинула все невдоволеним оком.

— Мішелю, ти себе збоку бачив? Сто разів тобі товкла: не лягай узутим на ліжко. Що з твоїм одягом? Ти коли востаннє перевдягався? Щоб я не бачила тебе більше в цих смердючих сорочках! На кого ти схожий? Тобі час підстригтися. Ти можеш вимкнути цю варварську музику, коли я з тобою розмовляю?!

Я закотив очі та засвистів щодуху.

— Негайно припини так поводитися! Якщо сподіваєшся, що я терпітиму твої вибрики, — ти помиляєшся. Вияви повагу до діда.

Я повернувся до стінки й тим самим дав їй змогу вести далі.

— Ти що, хворий?.. Так далі тривати не може!.. Відповідай мені! Я вже не знаю, що з тобою робити!