Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Так, — Костянтин кивнув та натиснув кнопку. За мить позаду почулося клацання.

Засмучена Ярина обережно поклала квіти до пакета в надії, що вони не надто помнуться в дорозі, та зачинила багажник.

Костянтин відімкнув двері. Ярина нарешті всілася та застібнула пасок безпеки.

— Тепер ти віриш, що я була на побаченні?

Костянтин лише глузливо пхикнув:

— Тепер я впевнений, що тебе там не було.

Ярина ображено насупилась. От нащо він заперечує очевидне?

— То ж був Максим, чи не так? — Костянтин скосив на неї швидкий погляд. — Він або хотів щось дізнатися, або перевіряв твій рівень стосунків зі мною. Оскільки ти нічого не знаєш та стосунків зі мною не маєш, це була ваша перша та остання зустріч.

Та ні… Ні. Цього не може бути!

— А квіти тоді нащо? — Ярина розгублено торкнулась нижньої губи кісточкою вказівного пальця.

— Щоб мати можливість знову звернутися до тебе. Раптом ти таки щось дізнаєшся чи опинишся десь у вдалий час.

Ярина відвернулась до вікна. Ймовірно Констянтин мав рацію. Вона від початку усвідомлювала, що не могла сподобатися такому привабливому, розумному, веселому… Максим такий ідеальний, що навіть за спробу вивідати інформацію на нього важко сердитися.

— Гаразд, — вона втомлено потерла чоло та відмахнулась від сумних думок. Може, й добре, що Костянтин змусив її так різко піти. Менше розчарувань. — То що ти хотів сказати? Що там за підозри у поліції?

— Сховай телефон до того ж пакету. Не хочу, щоб нас пів міста слухало.

Ярина закотила очі. Навіть якщо у смартфоні є якийсь жучок, то він явно тільки для однієї людини. Чи організації. 

Чи, можливо, її прослуховує не один ворог?

— Ти машину зупиниш? — вона похмуро глянула на Костянтина. — Чи мені на ходу вистрибувати та лізти до багажника?

— Хотілося б на це подивитися, — він глузливо посміхнувся. — За дві хвилини будемо біля дому.

— Біля чийого? — Ярина не впізнала вулицю, що промайнула за вікном.

— Біля мого.