Читати книгу - "Ключі Марії"

— О! Вона навіть змусила його усміхатися!

Мабуть, він його знав з іншого боку, бо справді обличчя кабана запроменіло усміхом, він аж іскрився, заливався сміхом, скалячи зуби, щось вигукуючи і закидаючи голову назад, ощасливлюючи ще й стелю своїм непереборним щастям.

Стежачи за ними, Олесь відчував, як серце стискає страх і розпач. Йому здавалося, що зараз станеться щось непоправне, щось таке, чому він не зможе зашкодити, але мусив, мусив уберегти її. Не усвідомлюючи до кінця, що чинить, він посунув до входу в ресторацію. На мить утратив Арету з поля зору, бо одна з колон затулила її, і в цей момент, коли до дверей зосталося лише кілька кроків, пролунав постріл, а за ним — дикий вереск. Музика втихла, співак замовк. З дверей ресторації стала вивалюватися перелякана публіка. Хлопець змушений був відступити на другий бік вулиці, щоб краще бачити. В залі панувала панічна метушня, жінки без кінця кричали всіма голосами. Посередині зали лежав, скрутившись бубликом застрелений офіцер. Він ще жив і сіпався. Куля, мабуть, прострелила йому живіт, бо він притискав до нього обидві скривавлені руки. Поруч лежав маленький пістолетик. Де вона його ховала?

На Арету накинулася ціла купа військових, когось вона відкинула ногами, комусь зламала носа, але їх було надто багато, вони повалили її на підлогу і стали в’язати руки ременями. А на рецепції, приклавши слухавку до вух, кричав істерично збабілим голосом швейцар:

— Оберштурмбанфюрер Кессель! Оберштурмбанфюрер Кессель!

Олесь стояв у темній заглибині брами і цокотів зубами. Він нічим не міг тепер їй помогти. Він лише міг, з’явившись на залі кілька хвилин тому, зіпсувати цей замах, бо, можливо, побачивши його, вона б не стріляла. Хоча... вона була завше тверда й цілеспрямована. Що для неї він?

У вікнах будинків траскали віконниці, висовувалися зацікавлені голови, хтось когось гукав, здалеку залунала поліцейська сирена. З авта на ходу вистрибувала поліція і кричала до тих, що розбігалися: «Гальт! Гальт!» Олесь почав тихо відступати, тримаючись темного муру. Він був геть причмелений і витверезілий, йому хотілося кричати, сльози мішалися з краплями дощу, і він брів навмання, не звертаючи уваги на калюжі.

«Ліквідатор! Ліквідатор! — крутилося в голові. — Ось чим вона займається. Діва, що сіє смерть... Де вона могла ховати той маленький пістолетик? Хіба що в рукаві. Праву руку стискав Кессель, там пістолетика бути не могло, отже, він був у рукаві лівої руки, яка лежала в Кесселя на рамені. Мабуть, вона його заклала собі в рукав, коли була в туалеті. А я гадав, що то вона пішла виплакатися після моїх розчулених слів».

Несподівано він упіймав себе на тому, що ледь не навмисне накручує свій роздратований настрій. Це безглуздо. Вона вбила, мабуть, когось значного. Хіба це не героїзм? Вбила, принісши в офіру себе, свою молодість і вроду.

Він зупинився біля освітлених вікон кнайпи з написом «Nur für Deutsche», вийняв хустинку, витер мокре обличчя і сміливо зайшов усередину. На нього ніхто уваги в загальному гармидері не звернув, сюди ще не докотилася новина про вбитого Кесселя. Він узяв пляшку мадярського вина і сів під стіною. До нього відразу підсіла напацькана дівчина і ламаною німецькою запитала, чи він не бажає, аби вона скрасила його товариство.

— Ні, — відповів Олесь бездоганною німецькою, — я сплю лише з арійками.

— Звідки ви взяли, що я не арійка? Я арійка.

— Аякже! Ти не знаєш німецької.

— Я кашубка.

— Як для кашубки в тебе захуда дупка, — ляпнув він, аби вона відчепилася.

З сусіднього столика пролунав сміх:

— Але ж ти гарно її відбрив, — гукнув п’яненький офіцерик. — В кашубки захуда дупка! Га-га-га-га!

Дівчина з ображеною міною відійшла до своїх подруг. Олесь пив вино і думав про Арету. Коли вино закінчилося, поплівся додому, похитуючись і бурмочучи собі під ніс нісенітниці.

Розділ 83

Київ, листопад 2019. «Брат» Коля пояснює синець на своєму обличчі, але проблема серйозніша — він втрачає контроль над своїм комп’ютером

За чверть до півночі Бісмарк зупинився перед своїми дверима.

«Напевно, вже сплять», — подумав і вставив обережно ключ у замкову щілину.

У повній тиші через каламутне шкло дверей падало в коридор світло. Це поєднання тиші і домашнього затишного світла породило в стомленій тривалою дорогою голові Бісмарка несподівану підозру. Йому здалося, що «брат» Коля і Ріна-Марія, як втомлене одне від одного подружжя, лежать зараз на канапі і обоє читають книжки. Від цієї уявної картинки його губи скривилися. Але тільки на мить, бо відчув себе ідіотом. Звичайно, це його помешкання, і він міг вимагати від своїх гостей поваги до його власності. Але навіть якщо б вони й кохалися, в цьому акті не було б неповаги ані до його квартири, ані до його канапи!

Згадалися давні Рінині слова про те, що канапа запрошує до розпусти і провокує на короткотривалі зв’язки.

Він похитнув головою, проганяючи з неї уявну дурість. Роззувся, зняв куртку. Залишив наплічник і торбинку в коридорі і без стуку увійшов до кімнати.

Погляд усе одно перш за все ковзнув на неакуратно застелену канапу. Здивувавшись відсутності дівчини, він повернув голову ліворуч, до столу і балкону. І зустрівся поглядом з Колею. Розгубленість на обличчі «брата» Колі особливо сильно підкреслював синець під оком. На одному моніторі виднілася картинка, розбита на квадрати, на другому — панель «комп’ютерних інструментів» якоїсь програми. Поява господаря квартири відволікла Колю від роботи.

— А де Ріна? — поцікавився Олег.

— Ну, я не сторож сестрі своїй... і не буду з нею битися, — після недовгої павзи знехотя відповів Коля. — Я намагався не пустити її, але вона знесла мене з дороги одним ударом...

— Ого! І давно це було?

— Години три тому.

— А куди вона пішла?

— Не знаю. Вона щось плела про те, що світові загрожує небезпека. І що їй кудись конче потрібно йти. Когось попередити. Вона одяглася. Я забіг наперед, спробував зупинити і ось. — Він торкнувся пальцем синця.

— Але ж майже ніч, — Бісмарк підійшов до балконних дверей. — Треба її знайти.

— Добре, я піду. — легко погодився Коля.

— Іди! — погодився Олег.

Залишившись один, Олег дістав з шафки чорний пакет з посилкою, отриманою на зберігання від Клейнода. Виклав його на кухонний столик. Оглянув з усіх боків. Раптом Бісмаркові перехотілося відкривати цю посилку. Якщо вона лежала запакованою півсторіччя, чому б її не залишити недоторканою ще на півсторіччя? Він розумів, що всі ці дурниці лізуть у голову через втому, через бажання всіх послати подалі і лягти спати.

Але, рішуче взявши ніж для хліба, надрізав бічний шов і пальцями став розтягувати стару тканину. На стіл посипався розкришений сургуч. Під сірою старою тканиною виявився щільний паперовий пакунок, теж перетягнутий мотузкою. Газетний папір уже вижовк. Від назви газети «Правда» повіяло стародавньою вічністю. Олег випростав її, щоб перевірити дату: 25 квітня 1971 року.

Далі розгортав пакунок рішучіше, розриваючи паперовий сувій, поки з нього не вивалився важкий чорний ключ. Про всяк