Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– І ним він розбив наш відбивач, – задумливо протягла я. – Яка була ймовірність, що в нього виявиться таке дзеркальце?

Це було навіть не питання: так, міркування вголос.

– Дуже невеликий, – з сумною посмішкою відповіла Лілі. – Але з іншого боку, якщо в тебе є така корисна річ, коли як не в ніч повного місяця носити її з собою.

«Сьогодні не повня, – нагадала я собі. – Тож відбивач йому не допоможе». Ця думка заспокоювала нерви і вселяла впевненість, що цього разу все вийде.

Час йшов повільно. Я стомилась. Хотілося спати, їсти, стало холодно: давався в знаки важкий і довгий день. Хоча вже давно за північ, тож можна сказати, це вже другий день, який обіцяє бути важким і довгим.

Через годину я вже ледве стояла, а через дві начхала на пристойність і порядність (хай пробачать мені душі), зайшла за одну з огорож і сіла на лавку біля надгробка. Майданчик виявився доглянутим, а на могилах були відносно нові вінки і жменя цукерок. Протягом півгодини я давилася слиною та ігнорувала бурчання шлунка, але більше не витримала. Вирішивши, раз вже й так переступила всі рамки, потяглася за першим частуванням, а схаменулась, коли від солодощів залишилися самі обгортки. Лілі дивилася на мене насмішкувато, але тактовно мовчала.

Почало сіріти. Та година, коли до світанку залишається ще якийсь час, але простір уже не огортає пітьма ночі. Саме в цей момент події почали розвиватися.

На одній із доріжок з'явився силует. З такої відстані я б не змогла сказати це чоловік або жінка, не те, що визначити особу. Але, здається, вартовим було видніше. В одну мить за пару метрів від темної фігури виникла стіна, що оточила його по кільцю і зімкнулась за його спиною. Чоловік зупинився, оцінюючи ситуацію. Бар'єр відливав червоним сяйвом і здавався набагато потужнішим і щільнішим за ті, що я бачила у виконанні Лілі. Відразу згадалися всі маги, що вирушили на це завдання разом із нами. Чи вистачить їхньої об'єднаної сили, щоб упоратися з одним семисотлітнім магом, наділеним енергією своїх загиблих друзів?

З тіні проступили й інші постаті. Цього разу це були наші маги. Вони виходили зі своїх укриттів, не боячись спійманого в пастку та знешкодженого противника. Я підійшла ближче до Лілі, здавалося її напруження дійшло межі. Мені хотілося заспокоїти її, переконати, що все вийшло і маг схоплений. Тільки хто б мене в цьому переконав.

Там у низині, за десяток метрів від нас, вартові вже почали перемовлятися і радіти легкій перемозі, але тут – на невеликому узгірку – ми стояли мовчки, боячись гіршого.

Бар'єр блимнув. Начебто звичайним переливом, але не схожим на типовий відблиск. Потім це повторилося. Дівчина поруч глибоко вдихнула. Перш ніж зміни встигли помітити маги, стіна розлетілася на шматочки, як від потужного вибуху. Усіх, хто перебував поруч, знесло силовою хвилею, а Етьєн швидким кроком попрямував до виходу з кладовища.

– Хто б сумнівався, – роздратовано кинула Лілі. Збігаючи з пагорба, вона нарікала про себе: – Довбані самовпевнені маги.

Еліта вартових швидко очухалась і перегородили магу дорогу тим самим бар'єром. Хоча не тим самим, а сильнішим. Етьєн випустив сяючу кулю сили – вона врізався у стіну, але та витримала, лише яскраво замерехтіла. Ось тільки цього заслону не вистачало, щоб замкнути мага в пастку і, повернувшись до вартових, він атакував. Вимушені тримати міцний бар'єр, щоб не дати злочинцеві втекти, магам не вистачало сил на потужні удари. Це було помітно з того, як легко Етьєн від них відмахувався.

Я перевела погляд на Лілі. Вона зупинилась трохи далі від місця битви і просто стояла. Я здивувалася, чому вона не поспішила на допомогу магам, які явно поступаються в силі, але тут помітила, як її губи безмовно ворушаться. Вона творить якесь закляття.

Наступної миті я вже не змогла перевести погляд на бурхливу бійку магів: те, що відбувалося навколо відьми, було більш вражаючим.

Біля Лілі почали проявлятися силуети. Спершу вони були подібні до привидів, але потім я помітила різницю. Ці безтілесні створіння не були схожі на тих жахливих істот без лику, з фігурами брудно-сірого відтінку. Вони більше нагадували примар із фільмів: білі, напівпрозорі, але з чіткими обрисами облич та одягу. Нехай не реальні, але це були люди. Давно померлі люди, а точніше жінки.

Я, як зачарована, повільно наближалася до них, боячись сполохати. Зупинившись у парі метрів, я змогла розглянути незвичайні, але гарні вбрання минулих століть. Деякі з них нагадували національний одяг українок: вишиванки з пишними рукавами, поверх безрукавки із сукна, спідниці з фартухами або з широкими поясами, численні коралі та намиста. Інші були у довгих сукнях із корсетами або щільно пов'язаними ременями. У однієї був високий капелюшок з пір'ям і хутряна накидка. Все виглядало так колоритно і розкішно, що навіть примарна безбарвна пелена не заважала цим захоплюватися. Лише одна жінка була у більш звичному сучасному одязі. Вона виглядала молодшою за інших, мініатюрна, струнка, з довгим білявим волоссям. Жінка стояла найближче до Лілі, і я вразилася їхній схожості: форма обличчя, ніс, посадка очей, колір волосся в них були ідентичними. Тепер я розуміла, хто переді мною.

Якось Лілі вже говорила, що відьми пов'язані з територією, на якій жили їхні предки. Вони дають їм сили і в важкий момент можуть допомогти. Судячи з усього, важкий момент настав, і дівчина вирішила звернутися за допомогою до найрідніших.