Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

до речі, вважаю, що цей термін треба зберегти, бо ті, хто стоїть за азартними іграми, воліли б називати їх просто іграми, вдаючи, ніби це щось невинне й нормальне). Але щоб усе те сталося, схоже, потрібно було, щоб американці не розуміли математики. Здається, не обійшлося без магічного мислення про числа. Що в певному сенсі... Тобто, звісно, небезпечно, коли на кону сотні мільйонів доларів, але вони не твої. Але коли на кону десятки тисяч і твоє життя — це по-своєму небезпечніше.

На жаль, не можу погодитися про кореляцію між неспроможністю математичної освіти в американських школах і економічними ілюзіями. Думаю, насправді це свідчення того, що сьогодні більшість людей просто некомпетентні в захисті власних інтересів. Цікаво, що в XIX столітті було зовсім не так. Ті помилки, яких люди могли припуститися собі на шкоду, були зрозумілішими, а тому їх було легше уникнути. Якщо людині вистачало здорового глузду, щоб сторонитися шарлатанів і відвертих шахраїв, то через драконівське (бодай на релігійному ґрунті) регулювання позик чимало нинішніх примх були їй просто недоступні.

Так ми підходимо до азартних ігор. Як і борги, їх не схвалювали й переважно забороняли. Було поширеним слушне уявлення, що азартні ігри спонукають до злочинів, а тому це соціальна патологія, якої треба уникати. Але давня християнська традиція, звісно, теж розглядала їх як зло в самій суті: гроші не мають породжувати гроші.

Можливо, повернення до таких поглядів пішло б нам на користь. Незалежно від того, чи ми вважаємо азартні ігри гріхом, це незаперечний крок назад у соціальній політиці: азартні ігри є регресивним, вибірковим, непрямим оподаткуванням. Вони, по суті, заохочують бідних витрачати гроші, сподіваючись на багатство, тоді як багаті, поставивши такі самі суми, не відчули би втрати.

Найгірша форма азартної гри — державні лотереї, які нині офіційно діють у низці країн (Британія, Іспанія) і в багатьох американських штатах. Замість визнати потребу в певних громадських об’єктах — мистецьких, спортивних, транспортних, — ми уникаємо непопулярного оподаткування, покриваючи такі витрати з лотерей, у які грає непропорційно більше людей із менш освічених і бідніших верств суспільства.

Іншими словами, британські робітники, які, можливо, ніколи й не бачили театральної вистави, опери чи балету, тепер своєю схильністю до азартних ігор субсидують культурну діяльність крихітної еліти, чий податковий тягар, відповідно, зменшено. Але ще за живої пам’яті було навпаки: у соціал-демократичних 1940–1950-х саме багатих і середній клас оподатковували, щоб удоступнити бібліотеки й музеї для загалу.

Це регрес у всіх сенсах слова. Його заохочує безпорадний уряд, який страшенно боїться підвищити податки, неохоче обмежує надання послуг й експлуатує найнижчі інстинкти, а не найвищий потенціал тих, хто за нього голосує. Я добре усвідомлюю, що зовсім заборонити азартні ігри було б і нерозумно, і неефективно: досвід з алкоголем та наркотиками навчив нас, що тотальні заборони можуть призвести до потворних наслідків. Але одна річ — визнавати людську недосконалість, а геть інша — немилосердно експлуатувати її, замість розвивати соціальну політику.

Чи справді сучасне життя таке складне? Для більшості американців накопичити великий борг на кредитних картках — звична річ. Чого, можливо, вдалося б уникнути, якщо тямити значення складних відсотків, тобто мати елементарні знання з обчислення чи бодай розуміти таблицю множення. Найкращий захист для робітничого класу — арифметика.

А тому соціальна політика, якщо так подивитися, мусить дбати про те, щоб люди могли самостійно рахувати.

Так, я однозначно поділяю цю думку. А ще вважаю, що, беручи ширше, соціальна політика має полягати у формуванні якомога освіенішого електорату — саме тому, що сучасні громадяни водночас менш захищені від зловживань і мають більше влади зловживати самими собою, ніж будь-коли доти.

Але навіть добре освічених громадян замало, щоб захиститися від зловмисної політичної економії. Тут, окрім громадянина й економіки, необхідний іще третій діяч — уряд. І він мусить бути легітимним, тобто, по-перше, відповідати суспільному розумінню підстав обрання очільників, а по-друге, узгоджувати свої дії зі своїми ж словами.

Такий легітимний уряд не лише мусить, а й спроможний сказати людям: якби ви порахували, то побачили б, що вас пошили у дурні. Але навіть якщо ви не здатні порахувати, ми вам про це скажемо й заборонимо певні види фінансових транзакцій — так само, як заборонимо їхати на північ нью-йоркською П’ятою авеню: у ваших же інтересах і задля спільного блага.

Тут підходимо до арґументів проти можливості соціальної демократії. Вони є двох типів: один, назвімо його так, структурний, другий — ситуаційний. Структурні арґументи полягають у тому, що відчуття легітимності складно — а навіть неможливо — досягти у великій і розмаїтій країні штибу Сполучених Штатів. Колективна довіра, яка об’єднує покоління, професії, можливості й ресурси, нелегко дається величезному, складному суспільству. Тож невипадково найуспішнішими соціал-демократичними країнами стали Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, якоюсь мірою — Нідерланди, Нова Зеландія та інші: малі, однорідні суспільства.

Ситуаційні арґументи твердять, що історично соціальна демократія була можливою, але тільки в ситуаціях, яких ми не можемо відтворити. Пам’ять про Велику депресію, досвід фашизму, страх комунізму й повоєнний бум — усе разом уможливило соціальну демократію навіть у доволі великих суспільствах на кшталт Франції, Західної Німеччини, Великої Британії чи Канади — якщо не соціально, то фізично великого суспільства. Не можу сказати, що повністю згоден із такими арґументами — історія була складнішою, а мотивація тривалішою, — але визнаю їх.

Проте мене вражає перебірливість американців у тому, які історичні арґументи варті уваги, а які ні. Наприклад, історичний арґумент про недоцільність соціальної демократії сприймають цілком серйозно — на відміну від історичного арґументу про те, що соціальна демократія створила дуже хороші речі.

Також мене вражає, як американське інтелектуальне життя за останні п’ять років підпорядкувалося європейським питанням, хоча видні американські коментатори й наполягають, що ми залишили Європу далеко позаду. Тобто у США майже всі коментарі про соціальну політику звучать у порівняльному контексті: як нам живеться порівняно з Європою? Підтекст однозначний: ми боїмося, що принаймні в деяких аспектах Європа нас затьмарює.

Здається, майже ніхто не каже: ми — Сполучені Штати Америки, отже, нам треба бути (позичимо термін) Великим суспільством. Потрібен Новий курс. Не тому, що європейська соціальна демократія добра чи погана, а тому що ми, американці, самі здатні створити щось чудове.

Від 1930-х до 1960-х років соціально-політичні міркування в Америці схилялися в протилежний бік. За умовчанням припускали, що коли Америка може собі дозволити стати хорошим суспільством, то мусить цього хотіти. Навіть опоненти та критики чималих соціальних інвестицій за Джонсона опиралися їм переважно,