Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

було відомо хіба що те, що він розташований десь над кварталом К’яя, а от вона, як виявилося, знала про нього все в найдрібніших деталях: архітектуру, історію, скарби, що там зберігаються. П’єтро зацікавлено слухав. А мені не терпілося, щоб він уже зосередив увагу на дочках, зокрема – поговорив як слід із Деде.

Нарешті Ліла його відпустила, і П’єтро, поспілкувавшись з Ельзою та Іммою, знайшов час для розмови з Деде. Батько з дочкою говорили довго і серйозно. Я спостерігала за ними з вікна, поки вони прогулювалися вулицею туди-сюди. Здається, уперше в житті мене вразило, як вони схожі зовні. Деде не мала такого розкуйовдженого волосся, а от статура і дещо незграбна хода – точно від батька. Дівчині виповнилося вісімнадцять, у ній проступала м’яка жіночність, але разом із тим у кожному русі, кроці яскраво пробивалися риси П’єтро. Я стояла коло вікна як укопана – задивилася на них. Минуло чимало часу, вони так заговорилися, що Ельзі та Іммі геть урвався терпець.

– Мені теж треба розказати таткові про свої справи! – обурювалася Ельза. – Він скоро поїде, коли я з ним поговорю?!

Імма й собі пробурмотіла:

– Він обіцяв і зі мною побалакати.

Нарешті П’єтро з Деде повернулися додому, обоє в доброму гуморі. Увечері трійко дівчат обсіли П’єтро, щоб послухати. Він розповідав, що їде працювати в чудовій будівлі з червоної цегли – великій, красивій, зі статуєю біля входу. Та статуя з темного каменю зображувала чоловіка в кріслі, у якого один черевик яскраво виблискував на сонці, як золотий, оскільки студенти постійно торкалися його «на удачу». Їм було дуже весело без мене. І я подумала: тепер, коли йому не треба виконувати роль батька щодня, з нього вийшов чудовий татко, навіть Імма його обожнює. Можливо, з чоловіками інакше не можна: пожити деякий час разом, народити дітей – і розійтися кожен своїм шляхом. Легковажні, як Ніно, підуть собі, забувши про відповідальність. А серйозні, як П’єтро, виконуватимуть свої обов’язки якнайкраще. Хай там як, а часи вірності та спільного життя минули – і для чоловіків, і для жінок. Тоді чому ми бачили в бідолашному Дженнаро, тобто Ріно, загрозу? Хай би Деде насолодилася своєю пристрастю й пішла далі своєю дорогою. Через деякий час вони, можливо, ще зустрінуться, перекинуться кількома добрими словами. Усі історії так закінчуються. То чому для доньки я бажала чогось іншого?

Ця думка мене збентежила, і я заявила суворим тоном, що вже пізно і пора спати. Ельза саме присягалася, що через кілька років, як тільки випуститься з ліцею, поїде до батька в Сполучені Штати, а Імма смикала П’єтро за рукав, щоб привернути його увагу і, напевно, запитати, чи можна буде і їй поїхати. Деде відсторонено мовчала. Я подумала, що справи вирішилися самі собою, історії з Ріно кінець, і вона зараз скаже Ельзі: тобі треба чекати ще чотири роки, а я закінчую ліцей уже зараз і через місяць зможу поїхати до татка.

22

Але як тільки ми з П’єтро залишилися наодинці, я з одного погляду зрозуміла, що він дуже стривожений. Сказав:

– Нічого не поробиш.

– Тобто?

– Деде міркує штампами.

– Що вона тобі сказала?

– Не має значення, що вона сказала. Важливо, що вона робитиме.

– Переспить із ним?

– Так. У неї детально розписаний план дій. Відразу після іспитів вона освідчиться Ріно, втратить цноту, разом із ним поїде звідси і жебракуватиме, зважаючи на кризу на ринку праці.

– Не жартуй!

– Я й не жартую, а переказую тобі дослівно її план.

– Тобі легко іронізувати, адже роль злої матері завжди випадає мені!

– Вона сподівається на мою підтримку. Каже, що як тільки цей хлопець наважиться, вони разом приїдуть до мене в Бостон.

– Я їй ноги переламаю!

– Можливо, вони вдвох швидше переламають їх тобі.

Так ми з ним проговорили до пізньої ночі. Спершу тільки про Деде, згодом – про Ельзу й Імму, а наприкінці – про все на світі: політику, літературу, книжки, які я писала, статті в газетах, його нову працю. Ми давно вже з ним так не говорили. Він по-доброму кепкував з мене через мої вічні, як на нього, непевні погляди. Іронізував через мій напівфемінізм, напівмарксизм, напівфрейдизм, напівфукоїзм, напівбунтарство. «Хіба що зі мною, – промовив він гірко, – ти обійшлася без півтонів». Потім зітхнув:

– Усе тобі було не так, нічого в мені не влаштовувало. А той другий був бездоганним. І що тепер? Раніше вдавав борця за справедливість, а зараз водиться з кланом соціалістів. Елено-Елено, як же ти мене помучила! Звинувачувала в усіх гріхах навіть тоді, коли мені погрожували зброєю! Привела додому друзів дитинства, які виявилися вбивцями. Пам’ятаєш? Ну, годі про це! Ти – Елена, я тебе дуже кохав, у нас із тобою дві доньки. Звичайно, я не можу тебе не любити.

Я дозволила йому виговоритися. Визнала, що часом поводилася нелогічно. Визнала, що він не помилився щодо Ніно, той справді мене дуже розчарував. Спробувала повернутися до розмови про Деде й Ріно. Я дуже тривожилася, не знала, що робити. Пояснила: якщо ми вирішимо тримати хлопця на відстані від нашої доньки, то це призведе до погіршення стосунків із Лілою. Я почуватимуся винною, а вона – ображеною. Він кивнув:

– Тобі слід їй допомогти.

– Навіть не знаю як.

– Вона всіляко намагається знайти собі заняття, щоб вгамувати біль, але не виходить.

– Неправда. Раніше вона намагалася, а тепер навіть не працює, взагалі нічого не робить.

– Ти помиляєшся.

Ліла розповіла йому, що днями просиджує в Національній бібліотеці, вивчаючи історію Неаполя. Я зачудовано витріщилася на нього. Ліла знову в бібліотеці? І цього разу не в нашій районній, як у 50-х, а в престижній, погано організованій Національній? То ось що вона робила, коли зникала з району? У неї з’явилася нова манія? І чому вона тримала це від мене в секреті? Чи сказала про це П’єтро навмисне, щоб той зі мною поділився?

– Вона тобі нічого не казала?

– Скаже, коли треба буде.

– Спробуй підбадьорити її в цьому. Не годиться, щоб така здібна людина зупинилася на п’ятому класі початкової школи.

– Ліла робить тільки те, що їй хочеться.

– Це ти так думаєш.

– Я знаю її з шести років.

– Можливо, через це вона тебе ненавидить.

– Вона мене не ненавидить.

– Нелегко щодня зізнаватися собі в тому, що ти зуміла звільнитися, а вона так і залишилася ув’язненою. Якщо пекло справді існує, то воно – у неї в голові. І мені нізащо б не хотілося опинитися там навіть на кілька секунд.

П’єтро так і сказав: опинитися там. І в його голосі чулися і страх, і захоплення, і жаль. Я вперто повторила:

– Ліна зовсім мене не ненавидить!

Він реготнув.

– Добре, хай буде по-твоєму.

– Ходімо спати.

Він непевно зиркнув на мене. Я не приготувала для нього розкладачку, як то