Читати книгу - "Дім, в якому…"

на п’яти. Мені начхати, чим там пахне від Лорда, раз уже він повернувся, а всі ці балачки — казна-що, бо коли трапляється таке, можна тільки співати й гриміти чим-небудь. І я співаю. Співаю, буяню та перевертаю посуд. Я роблю Лордові гігантський бутерброд і поливаю його сиропом. Бутерброд, тарілку, скатертину й себе. Із супу я витягую м’ясні тюфтельки — і теж для Лорда; на кожну витягнуту припадають дві, які впали, — я ховаю їх в інший бутерброд. Навколо мене озеро з жиру й сиропу, Сфінкс дивиться несамовитими очима, проте мовчить, а Лері проказує:

— Якщо мене запитають, то я не з його зграї, бо соромно перед людьми.

Потім ми їдемо назад: я швидше за решту, але під кінець відстаю, бо згадую про Ральфа й починаю за ним видивлятися. Я ні про що не запитав би його, навіть якби побачив, але доки не бачу, то здається, що міг би і запитати. Наприклад, звідки він привіз Лорда.

Усе це жахливо цікаво, а в самого Лорда не запитаєш, бо не можна. Не прийнято, некультурно, нетактовно, одним словом, не можна, якщо тільки Лорд сам не скаже, а він нічого не скаже, це я вже зрозумів. Відтак я видивляюся Ральфа, але його не видно, тож я наздоганяю своїх, які застрягли, приймаючи привітання від тих, хто вже знає, що сталося.

Я також із задоволенням прийняв би привітання, але трикляті бутерброди течуть і замащують усе навкруги, тому я тільки махаю всім рукою, проїжджаючи повз, і, здається, помічаю серед привітальників двох-трьох дівчат, але, знову ж таки, немає часу придивлятися, бо я дуже кваплюся.

Табакі

Щонайперше — це смак. Він у нього пісний,

Пріснуватий, жорсткий і поганий,

Так неначе сюртук, що у грудях тісний,

Ще й з відтіночком фата-моргани.

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День шостий

Зранку, спостерігаючи за Лордом, помічаю багато дивного. Він не перевдягає светр, який прикрасився кавовою плямою. Йому падає подушка на підлогу, але він не зауважує цього, а зауваживши, не поспішає поміняти наволочку. Дарує Лері дві свої найгарніші сорочки, а коли я помилково надягаю його шкарпетки, не скандалить і взагалі його дивує, що я вибачаюся. Усе це найдрібніші дрібниці, але з таких дрібниць складалася істотна частина того Лорда, якого я знав, і дивно бачити його таким, який не робить чогось, що він обов’язково зробив би раніше, і навпаки — який робить щось, чого він би робити не став. Із довгим волоссям він залишив у зовнішності ще багато всього іншого, я не знаю, радіти цьому чи сумувати.

— От яка справа, люди, — ділиться з нами Лері дорогою з їдальні після сніданку. На ньому блакитна сорочка Лорда з білими чаплями, й виглядає він у ній шикарно. — Я кажу: пробач, Лорде, я був одягнув тут дещо з твого, поки тебе не було. Сам розумієш, не можна з дівчиною гуляти, коли цілий у дранті. Кажу так і чекаю, що ось він мені зараз влаштує. А він: бери, каже, їх собі назовсім. І ці, і які захочеш. Вивалив переді мною буквально все: бери давай, не соромся. Ну, то я взяв дещо. І він мені потім іще й свою запальничку назовсім віддав. Ту, кот­ра з драконом. Я до нього: класна яка в тебе, Лорде, запальничка. Просто так йому кажу, без ніяких таких думок, а він раз — і мені її до кишені. Бери, каже, якщо подобається.

— Ти в нього скоро останні труси вициганиш, — бурчить Горбач. — Май совість, дай людині спокій.

— Та я просто так сказав! І нічого такого не думав!

Ми з Горбачем хитаємо головами. Лері червоніє та замовкає. Але біля дверей класу знову зупиняється, перегородивши нам дорогу.

— Добре. Дідько з нею, із запальничкою. Чесно кажучи, я знав, що віддасть, тому й похвалив. Але ви мені скажіть, хіба раніше я про нього таке подумав би — ну, що він раптом віддасть? Ніколи б не подумав. Ось і скажіть мені, що це з ним таке, що він аж ніби на себе не подібний. Він же тепер тільки виглядає, як наш. А поводиться по-чужому. Це вам що, не підозріло?

— Котися ти! — Горбач штовхає його у груди. — Дай пройти. Встав на дорозі й верзеш усяку муть. Запальничка його дупу тобі не пече?

Лері засмучено розглядає центральну нагрудну чаплю, сповнений підозри, що Горбач її захляпав. Навіть обмацує тканину.

— Навіщо аж так штовхатися? — запитує він. — Кажу, що бачу, не хочете — не слухайте. Навіщо відразу штовхатися? Я що, хіба не радий, що його привезли? Дуже навіть радий! Але є думка, і я її висловлюю. Тому що не просто так різні історії про перевертнів розповідають. Тут є над чим замислитися.

Горбач тягнеться до його коміра, однак Лері, ухилившись, забігає до класу. Ми з Горбачем переглядаємося.

— Підла душа, — стверджує він. — Треба було все ж таки йому врізати.

Смикаю себе за сережку, кручу її в вусі.

— Взагалі-то треба було. Йому ніколи не завадить. Але в дечому він правий. Я теж помітив. Лорд змінився, ще й як.

Горбач здивовано нахмурюється:

— Звичайно, змінився. Подорослішав, та й усе. І скучив. Лері — дурень, не розуміє, але від тебе я не чекав. Де твої очі та вуха, а також усе інше?

Він проштовхує мене в двері й задкує на своє місце. Прилаштовуюся за столом, розкладаю зошити. Вухо горить через те, що смикав сережку, щоки — від слів Горбача. Дивлюся на Лорда. Він за сусіднім столом — роздивляйся, скільки душа забажає. Сліпає над моїм зошитом, виправляє там щось у моїх закарлючках. Я не просив, але він і раніше так робив без ніяких прохань. Горбоносий профіль, тонкий і неприродно красивий, нахиляється над заяложеними сторінками. Навіть мерзенна стрижка з залисинами не змогла його спотворити. Волосся не жовте, як раніше, а бежеве, яким воно було біля коренів. І ледь помітною тінню проступає борідка. Тобто привид борідки. Може, тому, а може, через слова Горбача мені здається, що Лорд дійсно подорослішав. Невже річ лише в цьому? Тільки в цьому, і більше ні в чому? І цілий урок я думаю про це.

За вікном снігова завіса. Сніг мете і мете — й тільки перед вечерею перестає. Двір весь у складках і горбках під білою, цукровою ковдрою, дуже красивий, і зовнішність не подібна на себе, і взагалі дуже тихо, неначе Дім раптом опинився в зимовому лісі. Шкода, що вже темно, відтак не видно, як усе навколо виблискує й іскриться.

Після вечері народ висипає надвір. Я теж їду. Сніг я люблю, хоч візки в ньому вгрузають мертво, і це неприємно, зате є багато розваг, котрі можливі тільки зі снігом.

У зручному місці вивалююся в замет, ліплю купу сніжок, і всім, хто проходить повз мене, дістається сніжкою по маківці. Я взагалі дуже цілкий, зав­жди влучаю куди хочу, було б чим кидатися. Потім до мене приєднується Лорд. Удвох ми даємо жару ходячим із шостої та Лері з його кодлом. Логи всі як один у смугастих плетених шапочках з помпонами, таких яскравих, що й цілитися нема потреби.

Коли з’являються дівчата, всі вже неабияк розійшлися і зашаленіли. Їх беруться закидувати сніжками просто на ґанку, не даючи зійти вниз. Але на ґанку снігу