Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

Всі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і він рідповів, як людина, котру ніщо не може збентежити.

— Мене дивує, — мовив він, — не чудасія в природі, бо природа знає, що творить.

Мене дивують ботаніки, які не завжди здають собі справу в тому, що кажуть. Природа вчинила слушно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди допустилися помилки, назвавши їх евкаліптами.

— А що означає це слово? — спитала Мері Грант.

— По-грецькому воно означає “я добре вкриваю”. Хоч цю помилку й сховали за грецьким словом, але цілком очевидно — евкаліпт укриває погано.

— Згоден з вами, дорогий Паганелю, — озвався Гленарван. — А тепер поясніть нам, чому листя отак чудно росте?

— Це, друзі, обумовлено фізичними законами, які зрозумілі кожному, — відповів Паганель. — В Австралії, де повітря сухе, де дощі перепадають зрідка й ґрунти зовсім висхлі, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. Брак вологості спричиняється до нестачі соку й сили в деревах. Отим-то вони мають вузьке листя, яке, прагнучи захистити себе від денного світла й надмірного випаровування, повертається до сонячного проміння не широкою поверхнею, а боком. Такий листок розумніший над усе.

— І над усе себелюбний, — докинув майор. — Вони дбають лише за себе й зовсім не думають про мандрівників.

Кожний поділяв Мак-Наббсову думку, крім Паганеля, котрий, витираючи без упину спітніле чоло, радів, що йому довелося їхати лісом, де дерева не дають холодку. Певна річ, це завдає неабияких прикрощів: переходи таними лісами, часто-густо дуже тривалі, надзвичайно важкі для мандрівників, бо ніщо не боронить їх од спеки.

Цілісінький день фургон котив поміж нескінченними шерегами евкаліптів. Жодна тварина, жодний тубілець не трапився дорогою мандрівникам, самі лише какаду, що повили свої оселі у верховітті. Але на такій височині їх насилу можна було роздивитись, а пташиний щебет долинав, як ледь вловиме бриніння. Іноді, звеселивши все довкола, промайне вдалині між деревами, немов швидкоплинний барвистий промінь, зграйка лісових папуг. Та все ж глибока тиша панувала в цьому величезному храмі зелені, і лише кінський тупіт, уривчасті слова, рип коліс та подеколи гукання Айртона на байдужих биків порушували це предковічне відлюддя.

Зайшов вечір і мандрівники розташувались на ніч під евкаліптами, що мали на собі свіжі сліди від вогню. Їхні стовбури скидались на височенні фабричні димарі, бо в них полум’я випалило серце з низу до верху. Хоч на дереві залишалась сама кора, воно не всихало. Однак цей обурливий звичай скватерів і тубільців розводити багаття під самісіньким стовбуром нарешті призведе до повного винищення цих розкішних дерев, і вони зникнуть, як чотирьохсотлітні ліванські кедри, спалювані недбало розведеними табірними вогнищами.

Щоб зготувати вечерю, Олбінет, за порадою Паганеля, розклав багаття в одній такій порожнині, де одразу ж встановилася добра тяга; дим підносився вгору й танув у темному листі евкаліптової крони. На ніч поставили, як завжди, потрібну охорону, і Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс вартували по черзі аж до сходу сонця.

Цілий день третього січня маленький загін їхав крізь той самий ліс, що множив і множив без кінця довгі симетричні проруби евкаліптів. Здавалось, ліс ніколи не скінчиться. Проте надвечір дерева порідшали, за кілька миль попереду, на невеликій галявині, перед очима мандрівників повстали будівлі, розташовані правильними рядами.

— Сеймур! — вигукнув Паганель. — Останній населений пункт у провінції Вікторія, повз який ми проїдемо.

— Це велике місто? — спитала Гелена.

— Ні— відповів Паганель, — звичайне селище, котре, напевне, невдовзі перетвориться на місто.

— Там знайдеться який-небудь пристойний заїзд? — спитав Гленарван.

— Сподіваюсь, — відповів географ.

— Тоді поїдемо швидше. Гадаю, наші мужні мандрівниці залюбки перебудуть там ніч.

— Ми з Мері згодні, любий Едварде, — сказала Гелена, — але за одної умови, щоб це не спричинилось ані до зайвого клопоту, ані до затримки.

— Аж ніяк, — відповів Гленарван, — крім того, й наші бики потомились, а завтра ми вирушимо на світанку.

Була дев’ята година. Місяць хилився вже до обрію й кидав скісне проміння, що губилося у тумані. Темрява довкола густішала. Маленький загін добрався до Сеймура і попрямував його широкими вулицями за проводом Паганеля, який, здавалось, завжди чудово знав те, чого ніколи в вічі не бачив. Його вело чуття, і незабаром він прибув на чолг загону просто до заїзду “Північна Британія”.

Коней і биків відвели до стайні, фургон поставили під повіткою, а подорожнім запропонували доволі вигідні кімнати. О десятій годині посідали до столу, накритого під доглядом Олбінета. Паганель встиг уже разом із Робертом обійти місто; розповідь про його нічну прогулянку була надзвичайно коротка, бо ж він нічого не побачив. А втім, людина менш неуважна запримітила б на вулицях якесь пожвавлення. Тут і там люди збирались у юрби, котрі помалу зростали; інші перемовлялись з порогів своїх домівок, тривожно розпитувалися одне в одного; вголос читали ранкові газети, обмірковували, сперечались. Проте Паганель нічого не помітив.

Майор, дарма що нікуди не ходив, навіть і кроку не ступив за поріг заїзду, проте знав, що саме стурбувало маленьке місто. Досить було поговорити трохи з балакучим хазяїном заїзду Діксоном, аби збагнути, про що йдеться. Однак він не зронив ані слова.

Після вечері, коли Гелена, Мері й Роберт Грант пішли до своїх кімнат, майор затримав чоловіків і повідомив:

— Виявлено злочинців, причетних до аварії на Сендхортській залізниці.

— Їх заарештовано? — квапливо запитав Айртон.

— Ні, — відповів Мак-Наббс, наче не помітивши боцманової квапливості, щоправда, цілком природної за цих обставин.

— Тим гірш, — зауважив Айртон.

— Ну то кого звинувачують у злочині? — спитав Гленарван.

— Читайте, — сказав майор, простягаючи Гленарванові число