Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— А що, Морозов дзвонив?

— Дзвонив.

Воронцов зняв шинель і сів за стіл.

— Звичайно, це трохи незручно, — усміхнувся він. — Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.

— Я нічого не розумію! — розсердився Стременний. — Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!

— Будь ласка!

Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.

— Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. — сказав Воронцов. — Сідайте! Давайте поговоримо.

Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав — чи не помилився Воронцов?..

— Що ж це таке, товаришу Воронцов? — жалібно запитав Якушкін. — Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? — Він повернувся до Стременного. — А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..

Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.

— Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. — мовив Воронцов. — Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…

Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.

— От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, — сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. — Де вас обшукували?

— В кімнаті при виході.

— Ви все віддали?

— Все.

— Ну, подивимось, що у вас…

Майор розгорнув газету, і Стременний побачив зім'яту носову хусточку, в'язку ключів, мабуть, від будинку, де жив Якушкін, зламаний ножик, монети, кілька кредиток по десять карбованців. Тут же були якісь дуже потерті посвідчення, паспорт… Загалом, наче нічого цікавого. Воронцов розгорнув хусточку, оглянув її, відклав убік, потім перелічив монети, одну з них затримав у руках, потрусив у повітрі в'язкою ключів — чи не випаде що-небудь з горловинок, мигцем зиркнув на посвідчення і паспорт.

Якушкін спокійно спостерігав за тим, як Воронцов перебирає нехитрий дріб'язок, взятий з його кишень.

— І не соромно вашим людям так стару людину кривдити! — сказав він, коли огляд закінчився і, очевидно, не дав Воронцову нічого істотного. — Ну навіщо вам усе це? Хіба я не можу мати в кишені хусточку і ключі від квартири?

— Звичайно, можете, — погодився Воронцов.

— То поверніть мені все це!

— Почекайте, почекайте, не зараз… — Воронцов відсунув речі на край стола. — Скажіть, Якушкін, — несподівано запитав він, — де ви жили до війни?

Якушкін трохи розгубився:

— Я?.. До сорокового року я жив у Західній Білорусії, в місті Ліда.

— Так… А потім? Як ви опинилися в цьому місті?

Якушкін нахилився вперед і гаряче почав:

— Бачите, за Пілсудського я дуже бідував. Багато років голодував. Коли стало можливим повернутися в Росію, я, самотній старий чоловік, вирішив поїхати в одне з невеличких степових міст, де багато вишень, привілля, спокій, і дожити тут свого віку…

— Добре, — сказав Воронцов. — До ладу у вас вийшло, навіть якось поетично. — Він сперся ліктями на стіл. — А от скажіть, Якушкін, як до вас потрапили картини? Де ви їх знайшли?

Якушкін здивовано знизав плечима:

— Всі шукали, і я шукав… Тільки, очевидно, мені більше пощастило, ніж іншим… А знайшов я їх у підвалі гестапо — під нарами… Мене туди затягли діти з дитячого будинку, щоб показати стіну з написами загиблих. От я випадково й виявив…

Воронцов глянув на Стременного і посміхнувся краєчком губ, наче закликаючи уважно стежити за ходом допиту. Стременний весь час уважно стежив за Якушкіним і помітив, що за його зовнішнім спокоєм криється настороженість.

— Отже, всі шукали, і ви шукали, — сказав Воронцов. — Добре. — Він різко встав і, обійшовши навколо стола, сів напроти Якушкіна — А якщо я вам скажу, що картини ви взяли не в підвалі гестапо, а в елеваторі?.. Того самого вечора, коли там були діти з дитячого будинку, ви теж побували в тому підвалі і забрали картини, які з машини перетягнув туди Курт Мейєр. Це було найцінніше з того, що він, поранений, міг взяти з собою. Що б ви на це відповіли?

— Це ви вже зовсім даремно! Ні в якому елеваторі я не був… Правда, я зустрів на дорозі дітей, вони мені розповіли про свій похід, але я не був… І чого мені туди ходити?..

— Ми не діти, — суворо мовив Воронцов і тієї ж ночі ви перенесли картини в одне потайне місце, а потім вирішили їх знайти… Зробити подарунок Радянській владі!.. І можу вам сказати точно: до останнього дня їх не було в підвалі гестапо…

— Ну, а де вони були раніше, мені не відомо, — сказав Якушкін. — Де я їх знайшов, там і знайшов.

Воронцов нахилився вперед:

— Добре. А навіщо ви, Якушкін, зіскребли під нарами ім'я зрадника? Пам'ятаєте, там написано «Остерігайтеся»… Це слово ви залишили, а ім'я стерли…

— Я нічого не стирав… Нічого не знаю… Який напис?.. Яке ім'я?..

Воронцов присунув до себе газету з речами і взяв з неї ножик із зламаним лезом.

— Де ви зламали цей ножик, Якушкін?

— Вже не пам'ятаю! — Фотограф наморщив лоба. — Здається, колись невдало відкривав консервну банку…

Воронцов устав, повернувся на