Читати книгу - "Король стрільців"

бачиться мені не так, народній приятелю! Ти мені зовсім не подобаєш на Михайла, а на Грицька. Хоч цілком добре міг би ти зватись і Гаврило. Ну, та чорт з ними, з Грицьком і Гаврилом… Ти мені, от, скажи, — тут мій пан інструктор знечев’я з розмахом сів, та так собі сів, аж у нещасній канапі затріщали всі ребра, застогнала кожна пружина. — Ти мені скажи, народній приятелю, ось що: любиш ти котів чи не любиш? Та дивись — кажи правду!

Від такого несподіваного питання я зовсім отетерів.

— Я… я не знаю, прошу пана, чи я люблю, чи ні… Я от кріликів дуже люблю, в мене вдома крілики ховались, а котів — то так якось…

— Начхать мені на твоїх кріликів! — загримів пан Макс. — Любиш котів чи ні?!

— Ні…

— Що — ні?

— Не люблю.

— То замало! — хвилювався мій неоцінений пан інструктор. — Замало сказати «не люблю!» Ти мусиш зненавидіти їх найглибшою ненавистю, такою, що походить з самого дна душі. Ти мусиш ненавидіти їх так, як я ненавиджу це прокляте кодло, щоб воно заснітилось, щоб пари-духу по ньому не стало. Стривай — поживеш у цій котячій захоронці стільки часу, скільки я тут невинно страждаю, тоді так само не терпітимеш їх, як корости!

Тут мій неоцінений пан інструктор притьмом схопився з канапи і випростався на весь зріст, що мене на смерть перестрашило, бо мені здавалося, що він у цій секунді проб’є маківкою стелю, розсадить дах нашої кам’янички та ще й скине з даху комин.

— Ти ось побачиш! — він нагнувся наді мною, як той журавель, що нагинається зачерпнути води, і ткнув мені просто в груди свій костистий палець. — Ти побачиш, як наша стара прифалює додому… Ти гадаєш — ким вона спершу поцікавиться: мною чи тобою? Спитає: пане Максе, може б, попідвечіркували? Або: Михасю, може, ти зголоднів? Куди там, брате Соловію, вона зараз припаде до своїх котусів! «Мої котусі кохані! Мої дзьобусі солодкі! Мацюсь! Міцюня! Фіцюня! Стужилися за панцею, що? Зараз, зараз! Панця для вас млічка свіженького принесла, а тобі, Мацюсю, поляндвічку купила!»

— А щоб тебе, бабо, ясний ґвінт вдарив! — заскреготав зубами пан Макс. — Ой, бабо окаянна, спам’ятайся, що ти робиш! Та ж візьми собі дитину на виховок! Скільки ж то по всяких притулках підкидьків, бездомних сиріт! Дай дитині тільки половину цього жировиська, що твої коти спацькають через день, то за рік мікрус отак спухне, таку матиме морду! Так ні: вона котам млічко, сметанку, поляндвічку, а в краю, як виказує статистика, щотретій чоловік голодує, недоїдає! А в Академічній буді наші хлопи-сіромахи вковують цілими місяцями на сухому хлібі і чайку! То що ти скажеш на таке свинство, народній приятелю?!

Що ж я міг на те сказати?.. Я стояв ні в сих, ні в тих, приголомшений, остовпілий, широко розплющив очі і вдивлявся в мого неоціненого пана інструктора, наче в якесь заморське чудище.

— Так, твоя правда, — пан Макс сам про себе згідливо притакнув головою. — Ти скажеш, наприклад, що можна такі стерва позакатруплювати. Можна ж, кінець кінцем, вхопити кого Мацька за хвостюру, трахнути раз об одвірок, і готово. Що, готово?.. Де ж там, брате, готово! Ти гадаєш, що з такої живущої бестії швидко дух випреш? Куди там! Пригадай собі «Лиса Микити» третю пісню: як то Кіт Мурлика попався у сильця в війтовому курнику. Ну?.. Скільки народу тоді збіглося, ціле село товкмасило його чим хто попав, а він, падлюка, таки живий вискочив з халепи. Поцарапав війтові носа, перегриз петлю, розбив шибку і чкурнув на волю! Тьху, чортяка!

— Так, я знаю! Я тоте місце вмію напам’ять! — відважився і я нарешті докинути до розмови своє слово.

— То ж бо то і є, — пан Макс сумно поник пелехатой головою. — Ну, можна таке падло і повісити, якби на те пішло. Пригадую, дій дєдьо, земля йому пером, повісив раз кота на самісінький Великдень. За те, мовляв, що голубові горло перегриз. А небіжчик страшенно кохався в голубах. Взяв мотузок, зашморгнув котові на шию та й повісив його в садку, на сливці. А я цій екзекуції з-за плота приглядався. Котище трохи там потріпався, потріпався, і амінь. «Капут тобі, злодюжко», — сказав дєдьо. Вийняв ножика, відрізав неживого кота та й кинув його в порожну яму з бараболі, а там ще й надмогильну промову виголосив (а був, очевидячки, напідпитку, з нагоди Великодня):

«Оце ж, каже, тобі, злодюго, і кришка. Гріх важкий-преважкий взяв я сьогодні собі на душу! Нині ж світлий празник Христового Воскресенія, Ісус Христос повстав од гроба, а я, каже, із-за тебе руки собі осквернив. А в мене нині руки посвячені, бо вони свяченим яйцем розговлялися! Але ж і твій гріх кличе до неба про помсту! За що ж ти на самий святий Великдень невинній божій пташці глотку перегриз? Невинна божа пташка попід небеса літає, гуде, воркує, Бога славить, людей радує і світ веселить, а ти їй, каже, смерть заподіяв?»

Отак мій дєдьо погуторив, погуторив, та й пішов під церкву послухати гагілок. Приходить з цвинтаря в хату, а на порозі кіт з мотузкою на шиї — няв-няв! — живий, собача душа! Тут мій дєдьо лише по полах вдарився. «Ну, що ж, каже, нічого тепер не вдієш. В цісарському законі стоїть такий паліграф, що як вішальник раз обірветься, то вже другий раз не мож його підсаджувати на стричок, і треба йому життя дарувати. Так і я тобі, шельмо, цей раз дарую».

— А в нас на селі малих котенят топлять, коли ще сліпі! — сповістивши одним духом таку надзвичайну новину, я зараз же зацокався і, налякавшись своєї сміливости, засоромлено вмовк.

— Так, я знаю, що є такий звичай серед нашого простолюддя, — хмарно пробурмотав мій неоцінений пан інструктор. — Одначе, в нашому випадку це аж ніяк не привело