Читати книгу - "Замогильні записки"

про великі послуги, зроблені монархії чудовим паном Фуше з Нанта, і про неможливість повернутися до Франції інакше, як стараннями цього праведника: вся складність полягала в тому, щоб викликати таку ж палку любов до нового Визволителя монархії в серці короля.

Після Ста днів пані де Кюстін упрохала мене пообідати в неї в товаристві Фуше. Раніше я бачився з ним лише одного разу – п’ять років тому, коли клопотав за свого нещасного кузена Армана. Колишній міністр знав, що я не раз – у Руа, Гонессі, Арнувілі – заперечував проти його призначення і, вважаючи мене особою впливовою, вирішив піти на мирову. Смерть Людовіка XVI – найневинніший з учинків, що лежать на совісті Фуше; царевбивство – далеко не найгірше його діяння. Балакучий, як і всі революціонери, він так і сипав загальними фразами про долю, необхідність і природу речей; ці філософічні нісенітниці, що трактують про прогрес і розвиток суспільства, він чергував з цинічними максимами, що славлять сильного і принижують слабкого, не пропускаючи нагоди зробити безсоромні признання щодо того, що переможець завжди правий, а стята з пліч голова нічого не варта, що звиклі раювати не винні ні в чому, а стражденні – у всьому, і відзиваючись про найжахливіші лиха удавано легко і з байдужістю генія, що стоїть багато вище за подібні дурниці. Жодного разу, хоч би про що йшла мова, не висловив він ані значної думки, ані тонкого спостереження. Я знизав плечима і вийшов – мені набридло видовище пороку.

Пан Фуше так і не пробачив мені сухого поводження й байдужості до його персони. Він думав, що тесак фатальної машини, яким він вимахував на моїх очах, засліпить мене, немов неопалима купина; він гадав, що я сприйму за колоса того головоріза, що сказав про ліонську землю: «Я розверну ці поля; на руїнах цього гордого й бунтівного міста виростуть хатини, де охоче оселяться друзі рівності… Нам вистачить діяльної мужності вирити змовникам велику могилу… Хай їхні скривавлені трупи, кинуті в Рону, вселять у мешканців обох її берегів аж до гирла почуття жаху і віру у всемогутність народу… Ми відсвяткуємо перемогу під Тулоном: нині увечері ми спопелимо двохсот п’ятдесятьох бунтівників».

Усі ці огидні хлопавки не викликали у мене ані найменшої поваги: я не вважав, що пан Нантський став розумнішим і шляхетнішим тому, що розчинив республіканські злочини в імперській багнюці і, перетворившись із санкюлота в герцога, сховав мотузку з ліхтарного стовпа під стрічкою Почесного легіону. Якобінці ненавидять людей, які мають за ніщо їхні звірства і зневажають скоєні ними вбивства; від цього страждає їхня гордість, подібна до гордості невизнаних письменників.

11
На віденському конгресі: Клопоти посланця Фуше пана де Сен-Леона. – Пропозиції щодо герцога Орлеанського. – Пан де Талейран. – Невдоволеність Олександра Людовіком XVIII. – Різні претенденти. – Доповідь Ла Бернардьєра. – Несподівана пропозиція Олександра: конгрес не приймає її завдяки лорду Кланкарті. – Пан де Талейран змінює курс: його депеша Людовіку XVIII. – Декларація союзників, опублікована франкфуртською офіційною газетою зі скороченнями. – Пан де Талейран хоче, щоб король повернувся до Франції з південного сходу. – Інтриги князя Беневентського у Відні. – Його лист до мене

У той самий час, коли посланець Фуше пан Гаяр прибув у Гент до брата Людовіка XVI, його базельські агенти вели перемови з князем Меттерніхом про коронацію Наполеона II, а пан де Сен-Леон, довірена особа цього ж таки Фуше, прибув до Відня, щоб розвідати щодо перспектив на корону пана герцога Орлеанського. Друзі Фуше так само могли розраховувати на нього, як і його недруги: після повернення законної династії на престол він не взяв на себе клопіт викреслити зі списку вигнанців свого давнішнього побратима пана Тібодо; не поступався герцогу Отрантському і пан де Талейран, який також вирішував долю вигнанців, чиї імена були в цьому списку, виключно за своїм розсудом! Дарма, чи що, Сен-Жерменськоє передмістя так вірило панові Фуше?

Пан де Сен-Леон привіз до Відня три записки, одна з яких була адресована панові де Талейрану: герцог Отрантський пропонував послові Людовіка XVIII подбати, при першій нагоді, синові Філіпа Егаліте і звести його на трон! Яка чесність! Щасливий той, хто має справу з такими порядними людьми! Адже ми милувалися цими Картушами, лестили їм, благословляли їх, їздили до них на уклін і називали їх «ваша світлість»! Ось початок нинішнього стану країни. До того ж услід за паном де Сен-Леоном іде пан де Монтрон.

Герцог Орлеанський не брав участь у змові, він лише дав на неї згоду; він дозволив друзям-революціонерам плести інтриги: гарна компанія! У цьому темному лісі повноважний посол короля Франції дослухався до пропозицій Фуше.

Розповідаючи про арешт пана де Талейрана біля застави Анфер, я вже згадав, що князь Беневентський всією душею обстоював регентство Марії-Луїзи: обставини змусили його примиритися з можливим поверненням Бурбонів, але йому, як і раніше, було не по собі: він боявся, що за царювання спадкоємців Людовіка Святого одружений священик матиме не вельми привабливий вигляд. Тому думка замінити старшу парость на молодшу йому сподобалась, тим паче що з Пале-Руаялем його пов’язували давні узи.

Обравши цей шлях, він, не відкриваючись, утім, до кінця, натякнув про проект Фуше Олександру. Цар охолов до Людовіка XVIII: французький король надто зарозуміло наголошував у Парижі на перевазі свого роду; образив він російського імператора й відмовою одружити герцога Беррійського з його сестрою; великій княжні відмовили з трьох причин: вона сповідувала православну віру, належала до роду не досить стародавнього, до того ж серед предків її були психічнохворі; прямо цих причин ніхто не називав, але вони малися на увазі і були тричі образливі для Олександра. Нарешті, царя настроював проти короля-вигнанця і можливий союз між Англією, Францією та Австрією. Взагалі створювалося враження, ніби всі навколо тільки і знають, що ділити спадок Людовіка XIV: Бенжамен Констан відстоював права пані Мюрат на Неаполітанський престол; шведський король Бернадот здалеку поглядав на Версаль, певно, тому, що народився в По.

Ла Бернардьєр, начальник відділу в міністерстві закордонних справ, перейшов у розпорядження пана де Коленкура і негайно сфабрикував донесення про претензії і скарги, що їх висуває Франція до законної монархії. Не встиг Ла Бернардьєр викинути цей фортель, як пан де Талейран поспішив повідомити донесення Олександру: памфлет Ла Бернардьєра приголомшив дратівливого і непостійного самодержця. Несподівано, на загальне здивування, він поцікавився на одному із засідань конгресу, чи не треба обміркувати вигоди, які могли б виникнути для Франції та Європи з перебування на французькому престолі пана герцога Орлеанського. Мабуть, це одна