Читати книгу - "Святослав"

– Люблю! – тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. – Але ж ти й непразна…

– Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгинє, але тоскно мені, мліє все тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю… Це боги покарали мене, вже далі несила, не можу.

І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.

– Великий гріх ти вчинила, Малушо, – промовила княгиня, – і заслужила великої кари. Ти – роба, Святослав – княжич, завтра – князь; він – глава всієї нашої землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із ним. Чи розумієш ти, що наробила?

– Я розумію, княгинє, – відповіла Малуша. – Я не смію стати поруч із князем, я не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгинє, я не думала про це, нічого не робила… Все зробив Купало… Тепер мені лишається одно – до Дніпра і в воду…

– Ні, – суворо сказала княгиня Ольга. – Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб’єш, а й княжича дитину…

– Тоді, княгинє, я піду до батька в Любеч…

– Ні, – заперечила княгиня, – і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить, що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.

Малуша мовчала.

– Колись, – сказала тоді княгиня, – я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була…

Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на княгиню.

– І я ніколи не забуваю добра, – вела далі княгиня. – За те, що чесно і добре працювала, хочу пожалувати тебе…

Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі, про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла – щоб княгиня пожаліла її…

Проте це був не жаль, а саме пожалування.

– За твою службу і за все, – говорила княгиня, – я даю тобі село Будутин на Росі… Будеш ти в ньому господинею… От тобі моя печать, – вона простягла руку до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.

І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати – і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має породити.

Гіркий, невимовний біль, як обручем, стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати – здоров’я, сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?

Малуша й сказала це:

– Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.

І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона зробить так, як сказала.

– Так от ти яка, сіверянко! – хижо вже промовила княгиня. – Інші в мене пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?

– Чую, – спокійно відповіла Малуша.

– Але мусиш знати, – сердито говорила княгиня, – що ти – рабиня, але носиш під серцем княжу дитину… З тобою пошлю гридня, – не тебе він стерегтиме, а княже дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?

– Чую…

Княгиня Ольга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не змогла і, махнувши рукою, повеліла:

– Іди!

І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось сполохано запитала:

– А хто ж вас завтра нагодує, княгинє?

Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це – зухвала витівка гордої Малуші: хіба не