Читати книгу - "Сибіріада польська"

Тим часом зима минула. Даниловичу не хотілося вірити, що йому вдалося її пережити. З численного канського транспорту, з яким прибув до Тайожного, залишилося кільканадцять осіб. Настала сибірська весна з розливами, комарами і мошкою. Робота, робота, робота... Вісті з зовнішнього світу до Тайожного не доходили. Але чи то таке важливе для умираючої з голоду людини, що десь там на світі діється? Раптом пішла чутка про вибух радянсько-німецької війни. Це до Даниловича дійшло. Але що з того виникало? Байдуже, яка сторона переможе, для Польщі і так погано, і так зле. На однім ранковім зборі опухлий від перепиття Лопухін говорив до в’язнів коротко, але зрозуміло і круто:

— З цієї хвилини тут обов’язковим є один закон, закон війни. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Не будемо тут потурати найменшому порушенню дисципліни праці. Хто не виробляє норм, той є саботажником. А за саботаж — розстріл! Кожне самовільне віддалення від місця роботи, навіть щоб висратися в кущах, то втеча, дезертирство. А за дезертирство — куля в лоб! І запевняю вас, що я особисто того допильную.

Можливо тоді у розм’якшеному алкоголем мозку комісара народився дивовижний план: Лопухін наказав усіх поляків зібрати в одну бригаду, призначену для зрубу тайги. Норми встановили їм найбільші з можливих. А бригадиром назначив Даниловича. Про згоду його не питав. Перед виходом бригади на назначену ділянку Лопухін підійшов до Даниловича.

— Ну що, пане офіцере, чув, що я вчора говорив?

— Чув. Але офіцером я не є.

— Нічого! Але тепер, панове поляки, покажіть, на що ви спроможні. А ти, Даниловичу, як бригадир, перший за всіх і за все відповідаєш головою.

Тим часом назбиралося зо двадцять поляків. Компанія від старого до молодого. Наймолодшому, Янеку Заворотньому, щойно минуло п’ятнадцять. Найстарший, Роман Ромпала з Чорткова, доходив до сімдесяти. Виснажені голодом, цингою, дизентерією. Ходячі людські уламки суден, які насилу тримали в руці сокиру і пилу. Данилович бачив у чорному кольорі це все починання. Пригадалася йому нічна розмова з п’яним Лопухіним: «Ось, цими руками скурвих синів...» Бачив також, яких назначив полякам конвоїрів: одурманених службистів, охочих до ударів ногою, цькування собаками і полювання на в’язнів з провокацією.

— Панове, — говорив Данилович до своїх, — якщо я вже є тим бригадиром, то скажу вам, що думаю. Або призначені норми виконаємо, або з нами кінець. Не маємо виходу. А ще придивіться до конвою і пригадайте собі, що говорив на площі комісар Лопухін. Хто хоче тут вижити, не може дати себе спровокувати. Ну і один за всіх, всі за одного. Може, нам удасться.

Яким чудом виконували ці норми? Але виконували. Не могло бути зачіпки, що поляки працю саботують. Але й так двох поляків конвоїри вбили. Дерецького, атакованого раптовим нападом поносу, який кинув сокиру й побіг у кутці. І Клюску, наївного, мов мала дитина, який вернувся з маршируючої до бараків колони по забуту сокиру. Сили убували з кожним днем.

І, мабуть, тоді сталося чудо. Бо того, що найближчими днями з поляками сталося, жоден з них не міг собі навіть пояснити. Те чудо, яке їх врятувало, то союз Сікорського зі Сталіним. Амністія!

Лопухін стояв біля воріт, коли Данилович виходив на волю.

— Вітаю, вдалося тобі, Даниловичу. Буцімто ми зараз союзники. Тільки мені там добре воюй, пане офіцере.

— Я не є офіцером.

— Як собі хочеш. Тепер це мене вже гівно обходить. Але й так вам, полякам, не на гріш не вірю. І якби від мене залежало...

Данилович добрів до Канська, а там першим поїздом, у який вдалося йому пробратися, вирушив шукати війська польського. До Калючого не мав уже чого повертатися.

оховали Корчинського на високому березі Бірюси.

«Вічний відпочинок» відспівали йому, березовий хрест на могилі поставили. З високого берега Бірюси видно було далеко. Десь там над тайгою заходило сонце. Мужчини усілися під соснами, запалили махорку. Дим відганяв комарів. Слухали дзюркотання могутньої ріки. Мовчали похмуро, як то після похорон. Стільки своїх уже в цьому Сибіру поховали, стільки смертей бачили, але однак кожен по-своєму про неї думав. Замислювався над власною долею.

Мовчанку нарушив Мантерис.

— Панове, ви робіть, як хочете, але я кидаю тут усе до чорта і тікаю звідси якнайшвидше.

Мужчини поглядали один на одного, то знов на Мантериса. — Ну, на що, на що ніби маємо тут чекати? Аж усі тут поздихаємо і воші нас у тих засраних бараках з’їдять? У світі стільки діється, а ми тут сидимо, як ті дурні на запічку, і чекаємо, що нам доля принесе... Ні, чоловіки, я завтра починаю звивати манатки і вже мене тут нема!

Знали Мантериса, знали, що в гарячій воді купаний, але в тім, про що зараз говорив, був сенс.

— Тільки чи нас звідси випустять?

— З Калючого випустили, то й звідси випустять.