Читати книгу - "Руїни бога"

Дюрера у вітальні Лисячого закуту — на одній — заєць, на другій — пара білок. Офіцерка не згадала Дюрера, її більше цікавив протиавіаційний захист і прожектори, позначені на карті зеленими і червоними целюлоїдними накладками. Екіпажі теж болісно-уважно вдивлялися у ці позначки — що довше вони дивилися на довгу і пряму червону нитку, то тривожніше їм ставало.

Проте передовсім їх, і Тедді також, засмучував місяць. Місяць сяяв незвично яскраво, він світитиме на них, як монета, з неозорого темного неба. Тривога посилилася, коли їм сказали, що летітимуть крізь прогалину в обороні при Кельні. «Навряд чи» ту територію на цьому етапі сильно охороняють, — сказали їм. Та невже? — подумав Тедді. Маршрут пролягав неподалік від лінії захисту Руру і Франкфурту бази нічних винищувачів і радіомаяків Іди й Отто, навколо яких кружляли вороги, що чигали на них, як яструби на голубів.

Тоді слово взяв офіцер з метеорологічного відділення й розповів їм усе про швидкість вітру, хмарність і прогноз погоди. Він сказав, що є «імовірність» непоганого хмарного покриття на шляху туди й назад, яке «може» приховати їх від винищувачів. Від слова «імовірність» вони нервово засовалися на своїх місцях. Від слова «може» стало ще гірше. Слово «непоганий» теж нічого не обіцяло. Над ціллю буде ясне небо, — сказав він, хоча перші загони, які мали знайти ціль, вже повідомили про купчасті хмари на висоті трьох тисяч метрів — екіпажам цю інформацію не передали. ЇМ потрібно, щоб навпаки: щоб хмари затягли довгий маршрут і приховали їх від винищувачів, а місяць освітив ціль.

Командир зізнався Тедді: він «не сумнівається», що рейд скасують. Тедді поняття не мав, хто взагалі таке придумав. Ціль сподобалася Черчіллеві. Ціль сподобалася Гаррісові. А Тедді — ні. Хоча, мабуть, Гарріс і Черчілль чхати хотіли на його думку.

Технічні спеціалісти озвучили належні зауваги. Навігаторам пояснили маршрут і поворотні точки. Радистам нагадали, на яких вони будуть частотах. Бомбардирам повідомили, який брати бомбовий вантаж, яке має бути співвідношення запальних снарядів і бризантного заряду, з якими інтервалами й коли скидати бомби, якого кольору маркери цілі. Всім нагадали колір дня. Всі знали про літаки, збиті своїми ж, бо вони випустили сигнальні вогні не того кольору.

А тоді настала черга Тедді. Прямий маршрут у 426 кілометрів над добре захищеною ворожою територією, у яскравому місячному сяйві, де майже напевно не буде хмар. Щоб підтримати бойовий дух (образ спокійного і впевненого в собі лідера), він спробував згладити ці похмурі факти — ще раз наголосив на важливості Нюрнберга як промислового і транспортного центру, ударі по бойовому духу ворога і таке інше. За маршрутом у винищувачів будуть і інші цілі, які відволічуть їх від прогалини над Кельном. Простий прямий маршрут зіб'є ворога з пантелику, а ще вони збережуть пальне, раз не будуть петляти — а отже, зможуть взяти більше бомб. Летіти по прямій — менше втомлюватися, швидше дістатися до цілі, швидше повернутися в безпеку, додому. Треба триматися тісною формацією. Завжди.

Він знову сів. Вони йому довіряли, це було видно з рішучих облич. Вороття нема, тож хай краще вилетять у доброму гуморі. Немає нічого гіршого, ніж злітати у пригніченому настрої, ніби прямуєш на забій. Йому згадався Дуйсбург — остання операція його першого строку, як нервувався екіпаж, певний, що вже не повернеться. Хоча двоє, звісно, таки не повернулися: Джордж і Вік. З початкового екіпажу «Д-Джиги» лишилися тільки він і Мак. Він отримав листа від Мака — той писав, що одружився, провів медовий місяць на Ніагарському водоспаді, «чекаємо на малого». Для Мака війна скінчилася.

Кенні направили готувати кулеметників на курсах вогневої підготовки. Він навіть написав Тедді листа, хоча був майже неписьменний: «Це я-то інструктор! Хто б міг подумати?» За кілька тижнів по тому його літак здійснив аварійну посадку при поверненні із вчень. Троє членів екіпажу вижило, але Кенні до них не належав. Одна з його сестер написала Тедді: «Малий Кенні тепер янгол», — почерк у неї був майже такий же паршивий, як у брата. Якби ж то, — подумав Тедді, — якби ж то юнаки з Бомбардувального управління ставали у лави осяйної ескадрильї Спенсера. Але ж не ставали. Мертві — це мертві. Й ім’я їм легіон.

Краще б Кенні приберіг те обшарпане чорне кошеня, а не віддав дитині Віка Беннетта. Врешті він отримав листа — не від Ліл, а від місіс Беннетт, молодої бабусі, яка мимоволі пишалася дитинчам: «Це дівчинка, ні на що й дивитися, але що поробиш». Отже, у них росте Маргарита, а не Едвард — Тедді зітхнув з полегшею, що нікого не назвали на його честь. Маргарита — «Їй-Богу, чарівне дитя! Таких не бачив за все життя»[11].

*

Командир сказав підбадьорливі слова, віце-маршал, як і пристало чоловікові, на якого навішали стільки медалей, бовкнув щось життєрадісне, а медик при дверях роздав таблетки від сну, коли вони рушили на вихід, — та й усе.

На них чекала традиційна остання вечеря, сьогодні учти не буде — сосиски й гумова яєшня. Бекону не було. Тедді згадалася Сильвіїна свинка, запах смаженої свинини.

Тепер лишалося тільки чекати — недобрий, марудний час. Тедді пограв у доміно з одним капітаном авіації в офіцерському клубі. Гра не вимагала думати, тож обидва були задоволені, та все ж відчули полегшу, коли настав час вдягатися для вильоту.

Грубі вовняні кальсони і жилетка, шкарпетки до коліна, светр із горлом, бойова форма, льотні черевики з вовною, рукавиці у три шари — шовк, замша, вовна. Добра половина цих предметів навіть не входила до форми. Від того вони виглядали чи то як бандити, чи то як пірати, хоча куталися, мов маленькі. А поверх цього вдягали ще надувну рятувальну куртку й підвісну систему парашута — і тоді навіть ходити ставало непросто.

Вони перевірили, чи є на шиї свисток і жетон із іменем. Тоді взяли у жінок з допоміжних загонів термоси з кавою, бутерброди, льодяники, жуйку, шоколадку «Фрайс». Їм дали «рятувальний набір» — надруковані на шарфах чи носовичках шовкові карти країн, над якими вони пролітали, місцеву валюту, сховані у ручках чи ґудзиках компаси, розмовники. Тедді лишив собі на пам’ять клапоть паперу з довгого рейду на Хемніц: були побоювання, що якщо їх зіб’ють, то вони потраплять в руки росіян, які розбиратися не стануть і перестріляють їх від гріха подалі. На папірці (так їм сказали) було написано: «Я англієць».

Вони розібрали парашути. Гарненька дівчина подала Тедді шовковий шарфик і знічено