Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

рукава камзола теліпалось ганчір’я, яке ледве прикривало оголену руку. Весь він з голови до п’ят був забризканий кров’ю. З-під скуйовдженого волосся тоненькою цівочкою стікав червоний струмочок. Кров, змішуючись з кіптявою порохового диму, перетворювала його змучене обличчя на жахливу маску.

Та крізь цю страшну маску надприродним блиском світилися ясні блакитні очі, а з них, змиваючи кров, бруд і порохову кіптяву, котилися сльози.

Розділ XXXI. Його високоповажність губернатор

Дорого заплатили корсари за свою перемогу. Коли стали підраховувати вартість і, встановили, що з трьохсот двадцяти корсарів, які залишили Картахену з капітаном Бладом, залишилися живими близько ста чоловік. «Елізабет» зазнала таких серйозних пошкоджень, що навряд чи можна було її відремонтувати, а її хоробрий капітан Хаґторп наклав головою в останньому бою. Але втрати ці не були марними. Своїм умінням вести морські бої і нечуваною хоробрістю пірати, здобувши перемогу над переважаючими силами ворога, врятували Ямайку від розгрому та пограбувань, а для короля Вільгельма захопили ескадру де Рівароля і скарби, вивезені цим «вельмишановним» розбійником з Картахени.

Пізно ввечері наступного дня дев’ять довгожданих кораблів ескадри ван дер Кейлена кинули якір на рейді Порт-Ройяла, і адмірал не забарився у відповідній формі одверто висловити своїм голландським і англійським офіцерам усе, що він про них думав і чого вони насправді варті.

Шість кораблів ескадри відразу ж почали готуватися до виходу в море. Новий генерал-губернатор, лорд Віллоґбі, поспішав на власні очі пересвідчитись, як управляються інші англійські колонії у Вест-Індії, і збирався відплисти на Антильські острови.

— І я маю тут затримуватись, — скаржився він адміралові, — через відсутність цього йолопа губернатора!

— Невже? — сказав ван дер Кейлен. — Не росумію, тому це має вас затримувати?

— Щоб покарати цього собаку, як він цього вартий, і призначити на його місце людину, яка не тільки розумітиме, в чому полягають її обов’язки, а й зможе їх виконувати.

— Росумію! Та ши є потрепа затримуватися тут зарати того невтаги? Тимшасом францус моше налатать на погано захищений Барбадос. Ви майт тут такий шоловік, який вам трепа. Для нього не потріпно особливих інструксій. Він знає, як захищати Порт-Ройял, краще са нас з вами.

— Ви маєте на увазі Блада?

— Звишайно. Чи знайти для такий посади кращий за нього? Ви сам башили, на що він здатний.

— Чудово, що й ви так думаєте! А й справді! Я вже добре обдумав це і, побий мене грім, не бачу, чому б і ні! Він кращий за Морґана, а Морґана ж призначили у свій час губернатором.

Послали за Бладом. Він з’явився, вичепурений і життєрадісний, бо вже встиг скористатися зі свого перебування в Порт-Ройялі, щоб привести себе в порядок. Пропозиція лорда Віллоґбі приголомшила Блада. Він навіть і мріяти ніколи не смів про щось подібне. Його одразу ж охопили сумніви, чи справиться він з такою відповідальною посадою.

— От тобі й маєш! — скипів Віллоґбі. — Невже я міг би запропонувати вам таку посаду, коли б мав хоч крихту сумніву щодо ваших здібностей? Якщо це ваше єдине заперечення...

— О ні, мілорде, не єдине. Я мріяв поїхати додому, розумієте... Я знудьгувався за зеленими вуличками Англії. — Блад зітхнув. — Там, у садах Сомерсета, незабаром розквітнуть яблуні.

— «Розквітнуть яблуні»! — різко вигукнув його світлість, глузливо повторюючи останні слова Блада. — Що за диявольщина?.. «Яблуні»! — І він поглянув на вандер Кейлена.

Адмірал звів брови і стиснув свої товсті губи. На його круглому м’ясистому обличчі промайнула добродушна посмішка, а в очах засвітився лагідний вогник.

— Та-ак! — протягнув він. — Це дуже поетишно!

Мілорд гнівно обернувся до капітана Блада.

— Вам ще треба змити старі гріхи піратства, друже, — вколов він його. — Звичайно, ви вже дещо зробили, до того ж проявили при цьому неабиякі здібності. Тому-то я й пропоную вам від імені його величності короля Англії пост губернатора Ямайки. З усіх, кого я тут знаю, вас вважаю найбільш здібним для цього.

Блад низько вклонився.

— Ваша світлість дуже люб’язні. Але...

— Тс-с-с! Немає ніяких «але»... якщо ви хочете, щоб ваше минуле було забуте, а майбутнє забезпечене. Вам надається чудова можливість! І ви не повинні ставитись до моєї пропозиції легковажно заради якихось там яблунь чи будь-якої іншої сентиментальщини. Ваш обов’язок — бути тут принаймні до закінчення війни. А коли війна скінчиться, ви зможете повернутися в Сомерсет до сидру чи у свою рідну Ірландію до потіну, а до того часу ви зможете чудово вжитися і з ямайським ромом.

Ван дер Кейлен зайшовся сміхом. Але на Блада жарт не вплинув — він навіть не посміхнувся. Думками він зараз був біля Арабелли Бішоп. Вона була десь тут, у цьому будинку, але відколи він у Порт-Ройялі, вони ще не бачились. Коли б тільки в неї знайшлася хоч краплина співчуття до нього...

Та його роздуми перервав різкий роздратований голос Віллоґбі, який ніяк не міг вгамуватися і весь час докоряв за нерішучість, вказуючи на неймовірну безглуздість його легковажного ставлення до тієї блискучої перспективи, що відкривається перед ним. Опам’ятавшись, Блад вклонився лордові Віллоґбі.

— Ви маєте рацію, мілорде. Я справді все не можу прийняти рішення. Але не вважайте це виявом невдячності. Коли я й вагався, то лише тому, що мав для цього інші мотиви, якими не смію турбувати вашу світлість.

— Певно, знову щось подібне до яблунь у садах? — зневажливо пирхнув його світлість.

На цей раз і Блад засміявся, але в очах у нього все ще не згасав смуток.

— Безмежно вдячний вам за вашу пропозицію, мілорде, я зроблю все так, як ви бажаєте. Я постараюся виправдати вашу довіру і заслужити ласку його величності. Можете покластись на мене — служитиму чесно.

— Коли б я не був