Читати книгу - "Залишенець."

Цікаво, що до олійника я злості не мав. Це був баран, який хотів тільки їсти, пити й разом з усією отарою лизати заслинену цицьку. І цей валах здивовано дивився, як Ходя, надкусивши пирЬкок із сиром, запихає до рота сало й капусту. Але це ще не все. Підснідавши і розм'якнувши від «кварти», Ходя повів приплюснутим носом у бік «будуару». Мабуть, Біжу встиг йому розповісти, хто там ховається. Чи взяв на нюх?

Біжу запитально поглянув на мене.

— Майте совість, — сказав я. — Поїхали!

Наші коні підкріпилися. Ми взяли ще мішок ячменю та два клумачки круп. Я подякував «комуні» за частування і побажав, щоб його прес був завжди змащений, як і «маківка» його любки. Адже цілком можливо, що ми ще навідаємося…

Коли доїжджали до лісу, надворі раптово посвітлішало.

Ми відчули, що сталося щось незвичайне.

І разом озирнулися.

Сходило сонце.

* * *

У Лебединському лісі я звернувся до хлопців так, ніби нас був цілий загін. Не люблю красномовства, але ці слова йшли від серця. Я сказав, що нас залишилося троє, однак трійка — це організація. Бойова ланка партизанів. Тож продовжимо боротьбу за Україну, за її волю, за честь нашої зброї.

Біжу і Ходя притулилися плечем до плеча. Ніби стояли в шерензі.

Потім я наказав збиратися. Поїдемо до Холодного Яру. Туди, де заховано наш бойовий прапор. Узяти з собою все, що зможемо, а решту сховати.

— Кулімет, люс, люс, — Ходя тикав пальцем собі у груди, і я зрозумів, що він напрошується в кулеметники. Після Козуба до «люйса» був приставлений Ладим.

Я погодився. І подумки подякував Ході — пудовий «люйс» у поході був не великою радістю.

Дося не знала, чи ще коли-небудь зустріне Чорного Ворона, але виглядала його завжди. Вона й у монастир пішла, хай Бог простить, через нього. Не судилося стати парою, думала Дося, то буде йому за сестру. Якщо випаде таке щастя. А випало більше.

Там… на березі Великоднього озера…

Тепер насувалася зима, а його не чути було. Обіцяв подати вісточку, коли прийде до Холодного Яру, але відтоді — ні слуху ні духу. Дося чекала. Чекала і готувалася до зими. Вона знала, що таке повстанська зима, і вже припасла два горщики смальцю, кадібець меду, трохи сала, слоїк спирту, дві теплі ковдри. Ховала все у такому місці, куди ніхто не добереться. Ця таємниця найбільше тішила Досю. Таємниця, яку їй відкрив божий чоловік Варфоломій.

Вона ледве не вмерла зі страху, коли однієї ночі він тихенько постукав у двері келії (тепер тут Дося вдень строчила на швейній машинці «Зінґер»), викликав її надвір, а потім повів до валу і майже силоміць затягнув у старий льох. Те, що він показав, приголомшило Досю до оніміння, хоч вона чула про цю таїну не раз, чула і вірила в неї, але не думала, що все так близько.

Тримаючи Досю за руку, Варфоломій завів її щербатими східцями вниз і тільки тоді запалив товсту воскову свічку. Вогник освітив напіврозвалене черево льоху з купами глею і заглибинами в земляних стінах. В одній заглибині відкривалася нора заввишки в третину людського зросту.

— Там світ, — прохрипів Варфоломій, опустився на землю й поповз у нору.

Дося лишилася в темряві ні жива ні мертва, та за хвилю побачила в проймі вогник. Варфоломій свічкою кликав її до себе.

Дося відважилася. Для пустої забавки Божий чоловік її сюди не покликав би. У цьому було якесь знамення. Вона поповзла на вогник свічки.

Нора дедалі ширшала і через два сажні вивела Досю до печери. При хисткому полум'ї свічки вона побачила два вузькі хідники, й одним із них Варфоломій нагинці рушив далі. Дося йшла слідом, їй здавалося, що вона ось-ось задихнеться, що це підземелля поховає їх тут живцем. Попереду відкрилася печера, схожа на землянку. Її стіни й стеля були укріплені дубовими колодами. Дося подумала, що на цьому й скінчилася підземна мандрівка, та де там! Звідси знов-таки відкривалося два тісні хідники, і, коли Варфоломій пішов далі, вона згадала розповідки про те, що стародавні печери розгалужуються тут не лише під монастирем. Вони тягнуться далеко попід валами Холодного Яру, й один підземний хід веде аж до Жаботина.

Дося ледве встигала за Варфоломієм, який час від часу повторював лише одне слово:

— Сльоза! Сльоза!

Вони дійшли до просторої печери, в якій вільно дихалося.

Недалечко дзюркотіла вода. Цей круглий кам'яний грот колись був язичницьким капищем — посередині навіть уцілів обкладений камінням жертовник. Варфоломій, схилившись над ним, запалив просякнуте лоєм клоччя, яке спалахнуло високим полум'ям й освітило похмурі бриласті стіни. Однією стіною струмком спадала вода, збігаючи до камінного жолоба, де губилася у круглій горловині.

Брила, з якої било джерело, нагадувала висічене в камені скорботне жіноче обличчя, і Дося тільки тут зрозуміла, про що говорив Варфоломій. Сльоза…

Ніби вгадуючи її думку, він викинув уперед кістляву руку, яка оголилася з-під широкого рукава хламиди, й вигукнув хрипким голосом:

— Сльоза Богородиці.

Так називалося це джерело.

* * *

Потім Дося й сама ходила тими печерами, бо знала: Варфоломій відкрив їй цю таємницю не для того, щоб здивувати. Вона так само боялася тісних лазів, на неї так само тиснуло підземелля, але Дося, пересилюючи моторош, щораз діставалася джерела.

І хоч у стінах тієї печери відкривалося ще два хідники, які дихали на Досю тисячолітньою таїною, вона не ступила туди ані кроку. Та коли буде треба, Дося здужає страх і пройде всі рукави лабіринту, навіть якщо вони справді ведуть аж до Жаботина. А поки що в неї інша турбота — все зробити для того, аби в цій печері можна було перезимувати.

Мовби яка звірина, що на зиму стягує до своєї нори поживок і все, чим можна зігрітися, так Дося зносила до печери всяке добро. І як та звірина, вона готова була перегризти горлянку тому, хто підгледить її потаємний сховок.

Однієї ночі, взявши торбинку борошна, Дося тихенько вийшла надвір і знов подалася до льоху, що бовванів біля валу.

Ніч була темна й холодна, після затяжних дощів низькі хмари вже дихали снігом. Прислухавшись до темряви, Дося взялася за двері льоху, як раптом відчула, що біля валу вона не сама.

Спершу подумала: може, то всюдисущий Варфоломій вештається тут ночами? Та потім сказала собі: ні. Холодний протяг війнув поза спиною в Досі. Так дихає небезпека. Вона мимохіть відсахнулася від дверей льоху, хоч це вже нічого