Читати книгу - "Три товариші"

— Вірно, — заявив Готфрід. — Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль — це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.

Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.

Ленц показав у протилежний бік:

— Тут би нам слід повернутися назад.

— Нічого, — заперечив я, — перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.

Ми йшли вулицею. На другому боці назустріч нам ішло кілька чоловік. Чотири молоді хлопці. На одному були світложовті нові шкіряні краги, на інших — щось подібне до армійських чобіт. Вони зупинились і дивились в наш бік.

— Він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас. За якусь мить гримнули два постріли, парубок кинувся тікати, і всі четверо розбіглися так швидко, як тільки могли. Кестер було рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко упав на брук.

У першу секунду я подумав, що Ленц просто впав; потім побачив кров. Кестер розпахнув йому піджак, розірвав сорочку на грудях — звідти ключем била кров.

Я притиснув до рани свою хусточку.

— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.

— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?

Його обличчя посіріло. Очі були напівзаплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискував хусточку до рани. Став біля нього на колінах, прислухався, чи не дише він, чи не хрипить, але не почув нічого… ніде не було ні звуку, лише безконечна вулиця, будинки без кінця і ніч без кінця… Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, зливаючись на брук, і усвідомлював, що це могло вже не раз статися з ним, але тепер — не міг повірити в це…

Вихором примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння. Ми обережна підняли Готфріда і поклали на обидва сидіння. Я стрибнув у машину, і Кестер рушив. Ми приїхали до ближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.

— Заглянь, чи є там лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.

Я побіг. Назустріч мені вийшов санітар.

— Тут є лікар?

— Є. Ви когось привезли?

— Так. Ходімте скоріше зі мною! Носилки.

Ми підняли Готфріда на носилки й понесли до приміщення. Лікар вже стояв напоготові, засукавши рукава.

— Сюди, — показав він на плоский стіл.

Ми підняли носилки. Лікар притягнув лампу нижче, до самого тіла.

— Що це?

— Постріл з револьвера.

Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.

— Уже нічого не поробиш…

Кестер не зводив з нього очей:

— Адже рана зовсім збоку. Це не може бути таким небезпечним!

— Тут дві рани! — сказав лікар.

Він знову витер кров. Ми нахилились над Готфрідом. І тут ми побачили, що нижче кривавої рани навкіс була друга — маленька темна дірочка біля серця…

— Він, очевидно, зразу помер, — сказав лікар.

Кестер випрямився. Він дивився на Готфріда. Лікар прикрив рани тампонами й заклеїв їх пластирем.

— Хочете помитись? — запитав він мене.

— Ні, — відповів я.

Обличчя Готфріда було тепер жовте і запале. Рот трохи скривлений, очі напівзаплющені, одно більше, ніж друге. Він дивився на нас. Він усе ще дивився на нас.

— Як же це сталося? — спитав лікар.

Йому ніхто не відповів. Готфрід дивився на нас. Він не спускав з нас очей.

— Його можна лишити тут, — сказав лікар.

Кестер ворухнувся.

— Ні, — заперечив він. — Ми заберемо його з собою!

— Так не можна, — сказав лікар. — Ми повинні подзвонити в поліцію. І до карного розшуку теж. Адже треба негайно вжити заходів, щоб знайти вбивцю.

— Вбивцю? — Кестер дивився на лікаря так, ніби не розумів його. — Гаразд, — сказав він трохи згодом. — Я поїду привезу поліцію.

— Можна подзвонити. Тоді вони скоріше будуть тут.

Кестер задумливо похитав головою:

— Ні. Я привезу їх.

Він вийшов на вулицю; і я почув, як заревів мотор «Карла». Лікар присунув мені стілець:

— Може, поки що посидите?

— Дякую, — сказав я, але не сів. Яскраве світло все ще падало на закривавлені груди Готфріда. Лікар підняв лампу трохи вище.

— Як же це сталося? — спитав він ще раз.

— Не знаю. Мабуть, його сприйняли за когось іншого.

— Він був на фронті? — спитав лікар.

Я кивнув.

— Це видно з шрамів, — сказав він. — І по тому, що прострілена рука. Він був поранений кілька разів?

— Так. Чотири рази.

— Яка підлість, — мовив санітар. — І це вчинили вошиві молокососи, які тоді ще лежали в пелюшках.

Я нічого не відповів. Готфрід дивився на мене. Все ще дивився на мене.

Кестер повернувся нескоро. Він не привіз нікого. Лікар відклав.набік газету й запитав:

— Чиновники вже тут?

Кестер стояв мовчки. Він не чув.

— Поліція вже тут? — перепитав лікар.

— Тут, — відповів Кестер. — Поліція… Треба подзвонити, щоб вони прийшли…

Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин прийшли два чиновники. Вони сіли за другий стіл, і один з них почав записувати персональні дані Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося божевіллям розповідати, як його звали, коли він народився і де жив, — тепер, коли він був мертвий. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого чиновник час від часу слинив губами, і машинально відповідав на запитання.

Другий чиновник почав оформляти протокол. Кестер підказував йому необхідні дані.

— Ви можете сказати мені хоч приблизно, як виглядав убивця? — спитав чиновник.

— Ні, — відповів Кестер. — Я не звернув на це уваги.

Я поглянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.

— Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?

— Ні, — сказав Кестер. — До пострілів я нічого не бачив. А потім лише… — він запнувся, — турбувався за свого товариша.

— Ви належите до якоїсь партії?

— Ні.

— Я спитав тому, що ви сказали, це ваш товариш…

— Він мій товариш по фронту, — відповів Кестер.

Чиновник звернувся до мене:

— А ви можете описати вбивцю?

Кестер твердим поглядом дивився на мене.

— Ні, — відповів я. — Я теж нічого не бачив.

— Дивно, — промовив чиновник.