read-books.club » Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)" автора Ірина Вільде. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 103 104 105 ... 138
Перейти на сторінку:
роботу. Я, дурний, уявив, що цей марний успіх є справжній усміх долі, і зараз же написав записку Орисі, категорично заявивши їй про свій візит у четвер. Вирішив на «снігові» гроші купити калоші. Тим паче, що підметки моїх черевиків категорично відмовилися мені служити.

Наша бригада складалася з чотирьох чоловік. Між ними тільки я один інтелігент. Проте, очевидно, ні з вигляду, ні з фізіоморди не подібний до інтелігента, бо ферайна[142] спочатку прийняла мене за свого. Всі три професійні безробітні. Занотував собі у пам'яті: оптимізм і чортівська, фанатична ненависть до забезпечених. Особливо, що мене здивувало, це — абсолютна відсутність національного шовінізму. Коли я заговорив до них по-українськи, стали на півтону ввічливіші до мене. Я зрозумів це як демонстрацію-протест проти політики уряду щодо так званих національних меншостей. Над ранок необережно видав себе вченим. Розчарування і явне упередження:

— То пан єст, брацє, інтелігенція?

Відчув, що робітники не довіряють інтелігенції, навіть безробітній. (Може, це надто суб'єктивне спостереження? — треба перевірити!!) Питання, яка цьому причина і як її усунути?

Четвер.

Купив собі пару калош. Півдня ходив у них гордий, як пава. Дуже хотів зустріти Орисю, аби продемонструвати перед нею свою європеїзацію, але замість неї зустрів її брата. Я простягнув Романові ногу в калоші, як циркова кобила, а той, свиня, замість комплімента, пояснив мені, що носити калоші в моєму віці належить до так званого поганого тону. За такі слова я схопив його «за здоров'я» і з піднесеним над його головою кулаком став вимагати повернення двох з половиною злотих, бо таку витрату я зробив тільки на честь його сестри і з її провокації.

Роман розреготався, аж слиною мене обприскав. Він назвав Орисю разом з родиною шановного дядечка міщанським кодлом. Похвалився, що дає їм доброго бобу саме тим, що плює на їх міщанські пересуди. Він пішов, посвистуючи, вгору по вулиці Мохнацького, а я лишився посеред вулиці, як мальований дурень.

Ох, якби не Орися, показав би я їм, як умію плювати!

Увійшов у браму будинку, де живе Орися, морально зламаний. Подзвонив, будучи більше ніж певний, що мені скажуть, що Орисі немає дома. Та сталося інакше. Сталося чудо. Двері відчинив мені сам дядечко. Впізнавши мене, страшенно зрадів, потер руки, каналія, і позвав якусь Зосю. З'явилася кирпатенька дівчина, у білому чепчику, дядечко наказав їй забрати в мене пальто і капелюх. Я так збентежився від цих китайських чемностей, за якими передчував якусь чергову провокацію, що почав перед дівчиною розкланюватися так, начеб я її, а не вона мене мала обслужити. І тільки коли ненароком зиркнув на дядечка, зрозумів, як необачно вскочив у сіті його провокації. Кров скипіла в мені, і, напевно, був би зробив якусь дурницю і, як кажуть наші юристи, допустився б негідного вчинку, якби двері зліва не відчинилися і Орисина голівка не виглянула з них.

— Орисю, твій наречений прийшов! — хотів іронізувати з неї і мене дядечко, але стрілка з його лука вже не досягла мене. В одну мить стали смішними всі провокації і образи. Весь сенс життя був тепер тільки в ясній, зграбній, наче живцем з грецької міфології взятій, постаті. Мені, дослівно, перехопило віддих. Вона видалася мені такою свіжою, такою запашною, як в той перший вечір у них на вечірці. Я втратив почуття реальності. Вскочив у кімнату, з якої вона показалася, і захлопнув двері перед носом дядечка. І тільки із збентеження, що відбилося на її личку, здогадався, що допустився грубої нетактовності.

— Пробач мені… Пробач мені… стократ пробач! — белькотав я, вкладаючи в ці пусті слова єдиний зміст: кохаю тебе… кохаю… по стократ кохаю…

Я підійшов до неї і, задихаючись від хвилювання, поклав їй руку на плече. Виникло враження, наче торкнувся чогось непорочно чистого. Здригнулась, але не відкинула моєї руки. Я перегнув її голову собі через руку, і так ми одну гостру хвилину важили одне одного очима: «Назавжди — аж до смерті, чи тимчасово — для забави тільки?» Ця думка свердлила мені мозок, як розпечена голка. Втім, моя дівчина спокійним (все ж таки вона була спокійніша від мене!) величним рухом звільнила свою голову з моєї руки і сказала голосом, якого я ніколи не забуду:

— Якщо ти не вирвеш мене звідсіль, то я з часом уподібнюся до них і пропаду… Сама я цього не матиму сили зробити. Забери мене від них… забери…

Довірливий, безпомічний її голос відразу врівноважив мене. Я вважав обов'язком своєї честі нагадати їй, що вона повинна на мене чекати щонайменше три роки. (Дурень! Не вигадав нічого кращого в таку хвилину!) Вона, замість відповіді, замружилася і безвільно перехилила голову назад. Ми поцілувалися, але поцілунок цей був надто урочистий, надто документальний, щоб міг дати сподівану насолоду. Моє дівчатко, здається, було навіть трохи розчароване з цього приводу.

Нічого, моє серденько, нічого. Перед нами ще багато днів і багато ночей. Ти ще матимеш нагоду переконатися, як я вмію кохати і який смак мають справжні поцілунки.

— Тепер ти моя справжня наречена, — сказав я вголос, бо мені самому дуже хотілося почути цю істину.

— Так, — з милою, такою натуральною в ній простотою погодилася моя дівчина. — Але поки що про це ніхто не сміє знати… навіть Рома… Але ти заходь до мене, навмисне їм. Я зараз їм навмисне вийду з тобою… Я тепер, — вона подивилася на мене вогкими очима, — я тепер їх так само не боюся, як і Роман. Ходімо!

Ми вийшли з передпокою, де висіло моє нещасне пальто, і тільки там, допомагаючи Орисі надіти хутро, я помітив, що в мене на ногах калоші, тобто… я сидів в них у кімнаті Орисі. Тепер ми обоє розсміялися з цієї пригоди. Орисю ніхто не затримав (напевно, весь дім ображений на неї за мене), і ми без перешкод вийшли на вулицю.

На вулиці всунув я лапу своїй нареченій під руку (хутро гріло мене, як мамина пазуха), і так пішли ми поволеньки в Єзуїтський сад. З неба сунув сніг цілими пластами, начеб десь там угорі обірвалися снігові хмари.

Орися, припорошена снігом, нагадувала ляльку у ваті. Дерева і лавки під навалою снігу були подібні до ландшафту з мультиплікаційного фільму. Взагалі весь світ видавався нереально білим і пухнастим. Може, тому і думки, що навістили нас в той вечір, були теж нереальними, білими і пухнатими.

Ми з Орисею почали мріяти вголос, що б то було, якби так було… я був би адвокатом… Ми займали б пристойне

1 ... 103 104 105 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"