read-books.club » Сучасна проза » Людина біжить над прірвою 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

209
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Людина біжить над прірвою" автора Іван Павлович Багряний. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 103 104 105 ... 116
Перейти на сторінку:
на соломі в пропасниці, охоплений марінням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував, і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього... Потім на нього навалилася волохата пітьма й він провалився в глибоке забуття.

Мов по тяжкому вчадінні, Максим розплющив набряклі повіки.

На шибах заблищали золотом і зарожевіли морозяні лисиці, зацвіла вогнем фантастична, казкова папороть.

«Ранок!» — збагнув Максим і, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дід, що вже ходив навшпиньках по хаті, злякався:

— Бог з вами!.. Та ви лежіть, лежіть...

— Ні! — сказав тихо, але твердо Максим. — Ранок! І я мушу йти! Мушу!!.

Голосу в нього не було. Згорів, либонь, як і все всередині йому погоріло, пересохло, дотліваючи вже...

— Мушу!

Його огорнув страх: а чи зможе ж він іти?!

Попробував.

«Зможу! Зможу!» А вікно золотилося й цвіло все більше, вогневіло фантастично, розписане найгеніяльнішим майстром у дивні візерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вікна. Максим почав збиратися, пориваючись назустріч сонцеві.

Вони були тільки з дідом у хаті, решта була вже десь на праці. Дід хотів заперечувати й боявся заперечувати. Він прохукав шибу, подивився в неї пильно й промурмотів:

— Ох-хо-хо-хо... Як же захряс шлях німаками!.. Цілу ніч їдуть... Гляньте...

Вкритий інеєм світ і вкритий інеєм шлях. Синьо-сивий, срібний світ і синьо-сивий, срібний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з білими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колір. Здавалось, то були химерні вітрила на синьому морі — довгий ключ біло-рожевих прямокутників... І чулося гудіння, гудіння...

— Цілу ніч ревуть... — повторив задумливо дід. Потім глянув у Максимові очі, що, здавалося, не реагували зовсім на те, що там десь діялося на шляху, а були сповнені єдиним палким бажанням, що кричало: «Й т и! Йти!!. Мушу!..» Дід провів рукою по своїх очах, по чолі й пішов знімати Максимову одежу. Здійнявши, подав її Максимові.

Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вірніше, лахміття) був уже сухий і теплий — все висохло за ніч на гарячій печі. Потім Максим напився холодної води й за звичаєм сів на лаві, перед тим як уже піти... А дід усе дивився в вікно.

— Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, відступають?!. А гляди, що так. — А тоді подивився на Максима, з іскрою надії, бо боявся Максима відпустити (загине ж і не дійде):

— Може, не йдіть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.

— Ні-ні. Я піду... Мушу!

А дід подумав над сказаним без віри в те, що так буде краще, а тоді закінчив думку, зітхнувши:

— Хоч «ці» не заглянуть, так «ті»...

Дід переживав від безвихіддя проклятої ситуації. В ній він не міг навіть дати поради з певністю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати цю людину, яку він так шанував, хоч перед тим і не бачив ніколи в очі.

А німці зовсім не відступали. Вони тільки переходили на інший шлях, мабуть, наткнувшись на заміноване поле та на розквашену, непрохідну низину. Максим глянув праворуч і показав мовчки дідові на такі ж самі білі цятки, що ген, далеко-далеко, рухалися теж безкраєю черідкою, але не на захід, а таки на схід. То були також німці, вони йшли іншим, рівнобіжним шляхом, що йшов через Богодухів на Харків.

— Ну що ж, сину... — сказав дід, зітхнувши. — Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді — як хоч, шляхом, а як хоч — навпростець... Тільки, мабуть, там позаливало вже...

Помовчав, сидячи поруч із Максимом у тривожній і тяжкій задумі, схиливши голову, й додав:

— А як живий будеш — даси вістку... — і, шморгнувши носом, одвернувся, не в силі стримати себе.

— Добре, добре, — сказав Максим, посміхнувшись лагідно. — Аякже...

Посиділи ще трохи мовчки, без слів. Та й що тут скажеш?

А як уже Максим звівся на ноги, дід ураз аж скинувся:

— Бач, я ж іще вчора думав!.. Та ж ти босий! Господи! Підожди ж, постривай!.. — і подався геть. Подався в сіни. Потім у комору. Довго там шарудів, бубонів, зітхав. Нарешті вернувся, несучи в руках опорки.

— Шукав чобіт — нема, сину, нема... І валянців нема... Оце ось опорки... Візьми. Все-таки не босяком. Ось устелимо ву-стілки... — і, встлавши солом’яні вустілки, дід подав опорки Максимові. — Надінь, сину, надінь...

Максим надів опорки. Він мало не закричав від пекельного болю, але стримав себе. Зашкарублі опорки різали, наче ножем, тиснули його бідні розпухлі і в виразках ноги, але Максим навіть не зморщився. Він дивився, посміхаючись, на діда, дивився в променисті його очі й прошепотів із самої глибини зворушеного серця:

— Спасибі, батьку... спасибі...

А ті очі в батька запливли вологою й тому вони були такі променисті.

Вони потисли один одному руки, й Максим пішов.

У сінях дід догнав Максима й ще сунув йому в руки шматок холодної перепічки.

— Вибачай тільки, що більше нічого... Скрутно, брат... нам... Не гнівайся...

А тоді визирнув із сіней, глянув на всі боки і вперед — чи нема ніде нікого? Нема...

— З Богом!

Максим засунув перепічку за пазуху. Вони ще раз потисли один одному руки, й Максим швидко пішов через двір.

Душу йому шарпав і роздирав шалений біль від опорків. Але Максим посміхався і, зціпивши зуби, йшов спокійно, як тільки міг. Перейшов двір, перейшов садочок, минув повітку й нарешті минув клуню чи омшаник, що були вкінці саду, аж над полем. Далі в нього вже не вистарчило сили йти в опорках, і він зупинився. Мало, що вони його фізично мучили, вони ще й псували, затемнювали йому радість від людської

1 ... 103 104 105 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина біжить над прірвою"