Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мов по тяжкому вчадінні, Максим розплющив набряклі повіки.
На шибах заблищали золотом і зарожевіли морозяні лисиці, зацвіла вогнем фантастична, казкова папороть.
«Ранок!» — збагнув Максим і, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дід, що вже ходив навшпиньках по хаті, злякався:
— Бог з вами!.. Та ви лежіть, лежіть...
— Ні! — сказав тихо, але твердо Максим. — Ранок! І я мушу йти! Мушу!!.
Голосу в нього не було. Згорів, либонь, як і все всередині йому погоріло, пересохло, дотліваючи вже...
— Мушу!
Його огорнув страх: а чи зможе ж він іти?!
Попробував.
«Зможу! Зможу!» А вікно золотилося й цвіло все більше, вогневіло фантастично, розписане найгеніяльнішим майстром у дивні візерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вікна. Максим почав збиратися, пориваючись назустріч сонцеві.
Вони були тільки з дідом у хаті, решта була вже десь на праці. Дід хотів заперечувати й боявся заперечувати. Він прохукав шибу, подивився в неї пильно й промурмотів:
— Ох-хо-хо-хо... Як же захряс шлях німаками!.. Цілу ніч їдуть... Гляньте...
Вкритий інеєм світ і вкритий інеєм шлях. Синьо-сивий, срібний світ і синьо-сивий, срібний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з білими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колір. Здавалось, то були химерні вітрила на синьому морі — довгий ключ біло-рожевих прямокутників... І чулося гудіння, гудіння...
— Цілу ніч ревуть... — повторив задумливо дід. Потім глянув у Максимові очі, що, здавалося, не реагували зовсім на те, що там десь діялося на шляху, а були сповнені єдиним палким бажанням, що кричало: «Й т и! Йти!!. Мушу!..» Дід провів рукою по своїх очах, по чолі й пішов знімати Максимову одежу. Здійнявши, подав її Максимові.
Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вірніше, лахміття) був уже сухий і теплий — все висохло за ніч на гарячій печі. Потім Максим напився холодної води й за звичаєм сів на лаві, перед тим як уже піти... А дід усе дивився в вікно.
— Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, відступають?!. А гляди, що так. — А тоді подивився на Максима, з іскрою надії, бо боявся Максима відпустити (загине ж і не дійде):
— Може, не йдіть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.
— Ні-ні. Я піду... Мушу!
А дід подумав над сказаним без віри в те, що так буде краще, а тоді закінчив думку, зітхнувши:
— Хоч «ці» не заглянуть, так «ті»...
Дід переживав від безвихіддя проклятої ситуації. В ній він не міг навіть дати поради з певністю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати цю людину, яку він так шанував, хоч перед тим і не бачив ніколи в очі.
А німці зовсім не відступали. Вони тільки переходили на інший шлях, мабуть, наткнувшись на заміноване поле та на розквашену, непрохідну низину. Максим глянув праворуч і показав мовчки дідові на такі ж самі білі цятки, що ген, далеко-далеко, рухалися теж безкраєю черідкою, але не на захід, а таки на схід. То були також німці, вони йшли іншим, рівнобіжним шляхом, що йшов через Богодухів на Харків.
— Ну що ж, сину... — сказав дід, зітхнувши. — Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо... хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає... Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді — як хоч, шляхом, а як хоч — навпростець... Тільки, мабуть, там позаливало вже...
Помовчав, сидячи поруч із Максимом у тривожній і тяжкій задумі, схиливши голову, й додав:
— А як живий будеш — даси вістку... — і, шморгнувши носом, одвернувся, не в силі стримати себе.
— Добре, добре, — сказав Максим, посміхнувшись лагідно. — Аякже...
Посиділи ще трохи мовчки, без слів. Та й що тут скажеш?
А як уже Максим звівся на ноги, дід ураз аж скинувся:
— Бач, я ж іще вчора думав!.. Та ж ти босий! Господи! Підожди ж, постривай!.. — і подався геть. Подався в сіни. Потім у комору. Довго там шарудів, бубонів, зітхав. Нарешті вернувся, несучи в руках опорки.
— Шукав чобіт — нема, сину, нема... І валянців нема... Оце ось опорки... Візьми. Все-таки не босяком. Ось устелимо ву-стілки... — і, встлавши солом’яні вустілки, дід подав опорки Максимові. — Надінь, сину, надінь...
Максим надів опорки. Він мало не закричав від пекельного болю, але стримав себе. Зашкарублі опорки різали, наче ножем, тиснули його бідні розпухлі і в виразках ноги, але Максим навіть не зморщився. Він дивився, посміхаючись, на діда, дивився в променисті його очі й прошепотів із самої глибини зворушеного серця:
— Спасибі, батьку... спасибі...
А ті очі в батька запливли вологою й тому вони були такі променисті.
Вони потисли один одному руки, й Максим пішов.
У сінях дід догнав Максима й ще сунув йому в руки шматок холодної перепічки.
— Вибачай тільки, що більше нічого... Скрутно, брат... нам... Не гнівайся...
А тоді визирнув із сіней, глянув на всі боки і вперед — чи нема ніде нікого? Нема...
— З Богом!
Максим засунув перепічку за пазуху. Вони ще раз потисли один одному руки, й Максим швидко пішов через двір.
Душу йому шарпав і роздирав шалений біль від опорків. Але Максим посміхався і, зціпивши зуби, йшов спокійно, як тільки міг. Перейшов двір, перейшов садочок, минув повітку й нарешті минув клуню чи омшаник, що були вкінці саду, аж над полем. Далі в нього вже не вистарчило сили йти в опорках, і він зупинився. Мало, що вони його фізично мучили, вони ще й псували, затемнювали йому радість від людської
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.