read-books.club » Сучасна проза » Мертвим не болить 📚 - Українською

Читати книгу - "Мертвим не болить"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мертвим не болить" автора Василь Биков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 103 104 105 ... 131
Перейти на сторінку:
— не приживалися на тій дикій землі. Зрештою, умирали і молодші — від надмірно важкої праці, голоду, сухот, що валили з ніг навіть дужих молодих чоловіків. Правда, розумні люди казали — найбільше від суму-туги за рідними місцями, бо нудилися світом від вічного з ними розстання. Воно, може, і правда.

Саме наближалася весна, на пагорбках уже танув сніг, хоча в тій низинці за селищем він лежав товстим затверділим шаром. Федір годину зішкрібав його лопатою, потім кайлував землю. Викопав неглибоко, може, по пояс, не більше, довбати далі не стало сили, а ще — не було часу, він дуже боявся спізнитися, не встигнути за півдня. Усе кинув, побіг майструвати труну. Теслярувати він трохи вмів, руки змалку були призвичаєні до нехитрого інструменту, але потрібні були дошки. Завідуючий господаркою, до якого він подався в прибудову зі своєю бідою, копирсався в паперах, довго мовчав; у порозі мовчав Федір, терпляче чекаючи на відповідь. Нарешті завідуючий підвівся, неспішно закурив і з великою неохотою подався на задвірки, де було поскидано чимало дощок, присипаних снігом, товстих і тонких, сороківок і двадцяток. Іншого розпилу також тут було повно, лежали штабелями. Але цей похмурий чоловік показав йому на кінці обаполків, що стирчали із снігу, і процідив крізь зуби: «Он, тягни. П'ять штук і не більше».

І Федір почав вибирати щось ліпше з тих сирих, умерзлих у сніг обаполків. Витягнув п'ять штук, сукуватих і неокорованих, і, зціпивши зуби, потягнув їх до бараку, де якось-таки збив труну. Плакати хотілося, глянувши на ту труну, в якій судилося Ганночці знайти свій останній притулок.

Ховали вдвох з Банадисихою, інших брати з роботи не дозволили. Удвох поклали важку обмерзлу труну на сани-водовозки, Банадисиха з Олечкою примостилися обабіч труни, а він помалу повів за вуздечку стару підсліпувату кобилу. Одно добре, везти було недалеко. Банадисиха ззаду тихо бурмотіла молитву, а він, згорьований, знесилений, думав, що й собі треба слідом за дружиною. Жити так, як вони жили тут, було неможливо, краще смерть. І мабуть, помер би, якби не Олечка. Дівчинці йшов десятий рік, удалася вона не по-дитячому розумною, серйозною, ніколи й не всміхнеться. І він думав: мо, хоч вона доживе до кращих часів. Дуже хотів, щоб дожила. Та не судилося це і Олечці.

...Але що ж робити далі — він не знав. Він збився з пантелику на своїй садибі і стояв приголомшений. Раптом усі бажання зникли. Головне — щезла мета, яка вела його упродовж тижнів через усі терни сюди, на рідну землю, у свій куток. А ще недавно для нього було над усе — дійти, доповзти, щоб хоч одним оком глянути і померти. О, померти тут, піти на вічний спокій і знайти тут останній притулок було б для нього найбільшим щастям, про яке він і мріяти не міг.

Але що робити, поки він живий, куди податися? Піти до когось на село він не мав права, щоб не накликати на людей біду, та й себе не виказати. Поки ніхто із села його не зауважив, він міг ще розраховувати на якусь волю, вона одна його і надихала, давала сили жити. А якщо побачать, пізнають — тоді, мабуть, міліція, тоді все і скінчиться. Знову те, що гірше за погибель? Ні, тоді вже хай смерть. Але тепер уже в своєму кутку. Уже до самої смерті його звідси не виженуть.

Тим часом зовсім стемніло, піднявся пронизливий вітер, і Федір почав мерзнути, аж трусило його від холоду. Де ж тут сховатися від вітру? Хоч би якусь халабуду, якийсь курінь залишили, хоч би конуру собачу, де жив їхній Лобастик, ласкавий молодий собачка, якого вони придбали на хутір незадовго перед висилкою. Так ні ж, не залишилося нічого. Усе знищено, одне слово — пустка. Але ж і йти йому звідси не було куди, і він не йшов. Довго тинявся туди-сюди, оглядаючи темні густі зарості будячиння, кропиви. Знов заліз на рештки своєї печі, постояв там і сів, стояти вже не було сили, боліли ноги. Сидів, думав. Про минулі роки й минулі клопоти. Про марні, не здійснені сподівання. Про жінку Ганночку. Як мали вже ставити зруб, під червоний кут поклали царський карбованець і пов'язь — її і його мотузки-волоки. Щоб багаті були і щоб жили добре, не сварилися, не розлучалися. Отож і не розлучилися до самої її смерті. Добра була в нього жінка: і працьовита, і розважлива. Федір не пам'ятав навіть, чи було таке, щоб посварилися. А щастя було так мало. Та чи ж вони винні? Таке випало їм життя. Поманило щастям, наче маревом, а донесхочу наділило роботою, клопотами, бідою. Думав: нехай, вони витримають, може, хоч дітям буде легше. Усе-таки одержали землю, не будуть батрачити, як колись батрачив він, Федір. І правда, синок Миколка дуже старанно брався до землі, до господарства, рано почав працювати плече до плеча з батьком. Любо було глянути, як він прокладав борозну новеньким синім плугом чи як на покосі йшов із дорослими чоловіками. Та несподівано якось наліг на науку — спочатку в школі, тоді, як до комсомолу вступив, — збори, мітинги. Організували осередок, призначили його секретарем. І вже не до господарювання... Але батько все думав: нехай! Може, в люди вийде, а він уже якось переб'ється і без помічника. Звичайно, легше не стало. Особливо, як син перебрався в район і зовсім забув дорогу в Недолище.

Миколка, звісно, хлопець розумний, освічений, нерівня батькові. А те, що відбився від господарювання, може, й на добре. У тому, мабуть, його порятунок, інакше де б він був зараз? У Котласі чи й ще далі. А так начальник у районі. Нікому Федір не писав із висилки, а швагрові Томашу якось надіслав листа (ще як була жива Ганночка) і через півроку отримав відповідь. Томаш не писав, як живе, ні слова про порядки в районі, все більше — про здоров'я, а в кінці повідомив, може, найбільш приємну новину, що Миколка повернувся з Червоної Армії і тепер великий начальник у районі. Ганночка, може, вперше за роки, щасливо заусміхалася, Олечка заплескала в долоньки, а він задумався — радо і заклопотано водночас. Хіба це жарти: син розкуркуленого — начальник. А якщо довідаються?

Потім Федір чимало ночей думав про це, про сина, його начальницьку посаду, непокоївся, переживав. І все крутилося в думці, що сказав Сталін: син за батька не відповідає. Ці слова він читав у газеті, багато разів чув від людей.

1 ... 103 104 105 ... 131
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мертвим не болить"