Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число яких у сім’ї становило 3–4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зростали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли прожити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40 % орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх культивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських наділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки — від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихварстві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянинові протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати великих збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а через певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Якщо селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з молотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загрозливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли монополією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки одна початкова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров’я українців був найбільше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не доживали й до п’яти років, — як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах…» польський письменник Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина становила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукраїнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на 13, ніж в англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив’язаність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обставини. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багатьма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Проте на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади і найчастіше — до Сполучених Штатів.

Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 % населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції розмовляли польською мовою, 14 % — українською, а решта — німецькою. Навіть у Східній Галичині українці складали лише 25–30 % міського населення — майже стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40–45 % міських жителів складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові — культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки. Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скуповували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крамниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купець-єврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові відносини, що утвердилися в містах.

За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки. Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського походження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна вина лежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі «позбавляли русинів і грошей, і майна». Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в селянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала будь-яка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзької поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня у 1890 р.: «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».

Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслювався таким чином: 15 % складали лихварі, 35 — торгівці, 30 — ремісники, 20 — представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крамарями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займалася оптовою торгівлею в Галичині.

Промисловість. З