Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Ми вибрали одне містечко на лінії Санта-Фе, там через глибоку ущелину перекинуто міст, а навкруги густий ліс. Усі пасажирські потяги брали воду з цистерни неподалік від мосту. Місце там дуже глухе, ближче ніж за п'ять миль жодної оселі немає. Напередодні ми дали відпочити коням і обговорили, як краще залагодити наліт. Плани у нас були нехитрі, адже ніхто з нас грабіжками раніше не займався.

За розкладом експрес підходив до цистерни ввечері об 11.15. Рівно об одинадцятій ми з Томом залягли з одного боку полотна залізниці, Джим з Айком з іншого. Коли потяг став наближатись і я побачив, як світло головного прожектора розрізає темряву, почув, як паровоз зі свистом випускає пару, у мене аж жижки задрижали. Я був ладен рік відпрацювати на ранчо безкоштовно, аби тільки вийти зараз із гри. Найризиковіші хлопці потім говорили, що їм теж було ніяково, коли вони вперше йшли на діло.

Як тільки потяг уповільнив хід, я скочив на одну підніжку, Джим на іншу. Варто було машиністові й кочегарові побачити наші гармати, як вони, не чекаючи наказів, підняли руки вгору і попросили не стріляти, обіцяючи слухатися нас у всьому.

— Стрибай! — наказав я, і вони пострибали на землю.

Ми погнали їх уздовж потяга. Поки ми займалися обслуговуючим персоналом, Том та Айк — кожен зі свого боку — почали стрілянину, яку вони супроводжували диким гиканням на кшталт апачів[360], аби знеохотити пасажирів висовуватись. Один йолоп виставив у вікно свою іграшку двадцять другого калібру і вистрілив у біле світло. Я садонув по склу просто над його головою. Після цього у пасажирів цілком зникло бажання чинити опір. На той час я перестав боятися. І якщо і хвилювався, то не без приємності, як буває, скажімо, на танцях або на вечірці. Світла у вагонах видно не було, і ледве Том із Айком перестали дуріти, стало тихо, мов на цвинтарі. Пам'ятаю, я чув, як у кущах край дороги цвірчала пташка, ніби скаржилася, що їй не дають спати.

Я звелів кочегарові дістати ліхтар, пішов до поштового вагона і крикнув листоноші, щоб він відчинив двері, бо інакше я його продірявлю. Він з'явився на порозі, руки підняв угору. «Стрибай за борт, братику», — сказав я, і він гепнувся у грязюку, наче шматок свинцю. У вагоні стояли два сейфи — один більший, другий трохи менший. До речі, насамперед я витягнув арсенал листоноші — дробовик, заряджений картеччю[361], і пістолет тридцять восьмого калібру. Вийнявши з дробовика набої, пістолет я засунув у кишеню і гукнув листоноші, щоб він ішов до вагона. Тицьнув свою гармату йому під ніс, і він запрацював любісінько. Із великим сейфом він не впорався, але маленький таки здолав. Там виявилося всього лише дев'ятсот доларів. Убога пожива після всіх наших клопотів, і ми вирішили прочесати пасажирів. Обслугу завели до курильного вагона, машиніста відправили запалити світло у вагонах. У дверях кожного вагона, починаючи з першого, поставили по людині, а пасажирам звеліли підняти руки вгору і вийти в прохід.

Якщо хочете знати, які боягузи складають більшість людства, пограбуйте пасажирський потяг. Я так кажу не тому, що пасажири не чинять опору (я вам згодом поясню, чому вони не можуть цього зробити), просто шкода дивитись, як вони лякаються. І здоровані-комівояжери, і фермери, і відставні вояки, і жевжики в комірцях по самі вуха, і гравці, від нахваляння яких щойно дрижали шибки у вагоні, усі вони страшка справляють.

Через пізній час більшість пасажирів їхали в спальному, тому в решті вагонів нам не вдалося чимось поживитись. Провідник пульманівського вагона заступив прохід, але Джим у цей час уже підходив до других дверей. Провідник люб'язно повідомив, що ніяк не може пропустити мене до вагона, бо спальний вагон не належить залізниці, не кажучи про те, що пасажирів і так уже потривожили крики та стрілянина. Ніколи в житті не зустрічав людини, яка б з більшою гідністю виконувала свої службові обов'язки. Я тицьнув містера Провідника в живіт моїм шестизарядним, та так, що ґудзик з його жилета наглухо закупорив дуло, і тільки пострілом мені вдалось його позбутись. Провідник миттю заткнувся і стрімголов скотився сходинками.

Я розчинив двері і зайшов до вагона. До мене, пихкаючи й відсапуючись, шкутильгав огрядний старий чоловік. Одну руку він устиг всунути в рукав піджака і тепер намагався напнути зверху жилет. Гадки не маю, за кого він мене мав.

— Молодий чоловіче, — сказав він. — Не розгублюйтесь, зберігайте спокій.

— Не можу, — сказав я. — Я весь тремчу.

Тут я заверещав і розрядив свій кольт у ліхтар на столі.

Старий хотів було прошмигнути на нижню полицю, але звідти вилетів виск, і чиясь гола нога так врізала старому в живіт, що він гепнувся на підлогу. На той час Джим уже заскочив у вагон з іншого боку, тому я звелів пасажирам витрушуватися з полиць і шикуватись в проході. Пасажири полізли вниз, видовище було, скажу я вам, ну просто цирк на три арени. Вони тремтіли, як кролики в заметі. У середньому на кожного припадало по четверті костюма і по черевику. Один тип сидів на підлозі в проході, судячи з його обличчя, можна було подумати, що він розв'язує карколомну задачку. Він заклопотано натягував дамський черевик другого розміру на свою лапу дев'ятого.

Пані одягатися не стали. Їм, голубонькам, так не терпілося подивитися на справжнього залізничного бандита живцем, що вони, не гаючи часу, обмоталися простирадлами та ковдрами і з виском та тріпотінням пострибали з полиць. Слабка стать, вона завжди і цікавіша, і хоробріша.

Коли ми, нарешті, вишукували пасажирів у ряд й угамували, я обшукав їх одного за одним. Нічого путящого, точніше кажучи, цінного, у них не знайшлось. Але на одного типа просто було варто подивитись. Це був пихатий ледар, який роз'ївся — із тих, що стирчать із розумним виглядом у президії. Перш ніж вийти на люди, він устиг начепити сюртук і циліндр. Нижче його прикривали тільки піжамні штани та мозолі. Я сподівався вилучити в цього принца Альберта[362] не менше пачки акцій золотих копалень та оберемка державних облігацій, а знайшов усього лише дитячу губну гармошку. Не доберу розуму, навіщо він ЇЇ возив. Мене навіть злість узяла, таким я відчував себе ошуканим. Я вдарив його гармошкою по губах.

— Не можеш платити — грай, — кажу.

— І