Читати книгу - "Сповідь афериста Фелікса Круля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- О, дякую вам! Отже, я дівчина в стилі епохи короля Еммануеля, я вигадлива споруда. Дуже, дуже вам вдячна. Це вже, можна сказати, межа куртуазности.
- Ви можете сміятися над моїми словами, що йдуть від серця, переінакшувати їх і називати саму себе спорудою. А насправді нічого тут немає дивного: ця ґалерея змусила мене втратити душевну рівновагу, і ви зробили зі мною те ж саме, то чому б мені й не порівняти вас з нею? Я бачу її вперше. Ви ж, напевне, не раз тут бували.
- Бувала!
- Отже вам треба радіти, що хоч раз ви приїхали сюди з новачком, з людиною, яка бачить її вперше. Адже таким чином і ви поглянете на давно знайоме свіжим поглядом, ніби вперше. Треба намагатися на всі речі, навіть найповсякденніші, найзрозуміліші, дивитися свіжим, подивованим поглядом, ніби ви ніколи їх не бачили. Тоді до речей повертається їхня дивовижність, що заснула в буденності, і світ залишається свіжим, бо інакше все занурюється в сон — життя, радість і подив. Любов, наприклад…
- Fi donc! Taisezvous![207]
- Але чому ж? Адже ви теж говорили про кохання, і не раз; за вашим, імовірно правильним, принципом — «мовчання шкідливе». Але при цьому ви добирали таких жорстоких слів, та ще цитували мерзенний духовний віршик, що залишалося лише дивуватися, чи можна ще неприязніше говорити про любов. Ви так зачерствіли, що сам факт існування цього почуття не викликає у вас жодного зворушення, а це вже шкідливо, і я вважаю своїм обов’язком напоумити вас, вибачте на слові, вправити вам мізки. Якщо поглянути на любов свіжим оком, ніби вперше її помітивши, то якою зворушливою, якою дивовижною видається вона! Любов — це диво, не більше й не менше. Зрештою, все навколо, так би мовити, все загалом і в цілому, є дивом — все буття, але любов, на моє переконання, — найбільше з чудес буття. Ви ось сказали, що природа дбайливо відокремила людину від людини, розмежувала одну від одної. Дуже влучне й правильне зауваження. Таке правило. Але в коханні природа робить виняток, дивовижний виняток, якщо дивитися на нього не скаламученим поглядом. Зауважте, що сама природа вигадала й установила цей виняток, і якщо ви стоїте на боці природи і водночас проти любови, то природа все одно не відчуває до вас ні найменшої подяки; це залишається вашим faux pas.[208] І ви помилково самі виступаєте проти природи.
Зараз я все поясню, якщо вже взявся вправляти вам мізки. Щоправда, кожна людина живе у своїй шкурі окремо від іншої, і не тільки тому, що вона повинна так жити, але й тому, що цього хоче. Людині до душі таке відокремлене існування, тому що про інше вона, зрештою, і знати нічого не бажає. Інший, будь-який інший в її шкурі для неї бридкий, не бридка тільки людина сама собі. Такий закон природи, і я кажу лише те, що є. Ось один, замислившись, сидить біля столу, схиливши голову на руку, двома пальця ми підпирає щоку, а третього запхнув до рота. І що ж такого? Це його рот і його палець. Але відчути в роті чужий палець було б нестерпно, нестерпно до відрази. Хіба не так? Ставлення однієї людини до іншої за самою своєю природою переважно зводиться до відрази. Фізична близькість іншого гнітить людину, збурює все її єство. Їй краще вдавитися, ніж своїм тілом відчувати чуже тіло. Оберігаючи відособленість іншого, людина насправді оберігає лише власну окремішність. Добре. Або, принаймні, правильно. Я вже зробив шкіц картини природного та загального стану речей і зараз перейду до наступного пункту моєї промови, заготовленої спеціально для вас.
Бо тепер я хочу сказати про те, чому природа раптом різко відступає від свого давнього статусу, чому залізний закон гидливости та відособлености людини, її прагнення залишатися наодинці зі своєю плоттю неждано-негадано розсипається прахом, та так, що у того, хто бачить це вперше — а бачити це зобов'язаний кожен, — від подиву й розчулення сльози як перли бринять на очах. Я кажу «сльози перли» і «бринять», тому що це звучить поетично а отже, належним чином. Сказати просто «сльози виступили», коли говориш про таке, я собі не дозволю, — це занадто низько… Сказати «сльози виступили» можна, коли вуглинка залетіла в око. Але «сльози бринять як перли» — то вже піднесено.
Ви вже даруйте мені, Зузу, якщо я у своїй заготовленій для вас промові час від часу роблю паузи й починаю, так би мовити, новий абзац. Я схильний до ліричних відступів, ось заговорив про «сльози-перли» і тепер змушений знову збиратися з думками, для того щоб виконати своє завдання, тобто вправити вам мізки. Отже! Що ж змушує природу відступатися від свого закону, на диво всьому світові від кинути відособленість однієї плоті від іншої, «я» від «ти»? То є любов. Буденне явище, але вічно нове і, якщо гарненько до нього придивитися, просто нечуване. Що тут відбувається? Погляди істот, відокремлених один від одного, зустрічаються не так, як зазвичай зустрічаються погляди. Ті погляди, що забули про все на світі, наполохані, збентежені й ледь затуманені від сорому, через те що вони такі відмінні від усіх інших поглядів і водночас за жодні блага світу не згодні поступитися своєю інакшістю, тож вони зливаються одне з одним, якщо хочете, навіть скажу «впиваються» одне в одного, але це вже зайве — «зливаються» теж добре… Може, совість у них і не зовсім чиста, але не будемо в це заглиблюватись. Я просто молодий шляхтич, і не можна з мене питати обґрунтування світових таємниць. Але одне я знаю — нема нічого солодшого за таку нечисту совість, з якою ці двоє, раптово виокремлені з усієї решти світобудови, пориваються одне до одного. Вони говорять між собою звичайною мовою про те, про се, але оскільки і те, і се — брехня, так само як і звичайна мова, то в розмові їхні губи кривляться трохи брехливо й очі теж сповнені солодкої брехливости. Один дивиться на волосся, губи, тіло іншого, а потім вони потуплюють свої брехливі погляди або відводять їх убік, де їм все одно нічого розглядати, адже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь афериста Фелікса Круля», після закриття браузера.
