Читати книгу - "Майстер"

та найбільшим і найкоштовнішим її дарунком, будьте певні, є ваш дядько. Його талант являє собою найпишніший цвіт вашої молодої країни, і, дивіться, він навіть жодної спроби не робить, аби це заперечити, адже моє твердження є цілком правдивим і лише відображає загальноприйняту думку.

Генрі подивився на Вільяма, котрий тепло всміхався до леді Волслі, демонструючи всю м’яку іронічність, на яку тільки був здатен.

Під час ланчу їхня гостя ставила чимало питань про Гарвард і Кембридж, про різницю між психологією та філософією, а також про те, як живеться юним дівчатам у дивовижно інтелектуальному середовищі Сполучених Штатів. Відповіді вона слухала досить уважно, а потім ставила нові, доречні питання, що створювало враження її глибокої зацікавленості предметом обговорення та тими, хто з нею розмовляв. Генрі помітив, що Вільям мало не фліртує з леді Волслі, а Пеґґі витріщається на неї роззявивши рота, аж занадто широко, на його думку. Еліс очей не відводила від гості, передчуваючи, як вирішив Генрі, задоволення, з яким увечері напише про цей візит своїй матері, а потім іще багато днів поспіль смакуватиме його подробиці в розмовах зі своїм чоловіком.

Коли трапеза уже майже добігла кінця, Вільям висловив своє несхвалення активністю громадського життя, що вирує в Лондоні, зауваживши, що тиша та спокій, якими вони з Еліс насолоджувалися в Кембриджі, були справжнім щастям. Він сказав, що й помислити не може про таку неймовірну активність.

— Ох так, це правда. Ви маєте рацію,— погодилася леді Волслі.— Кембридж, напевно, мусить бути справжнім щастям.

Генрі подивився на племінницю і помітив, що вона от-от попросить вибачення, вийде з-за столу й утече з кімнати, такий близький до нервового реготу вигляд вона мала.

— І театр у Лондоні — такий сміховинний і вульгарний,— продовжила леді Волслі,— що це просто не можна терпіти. Фактично, коли бідний Генрі приїхав до нас із чоловіком в Ірландію, його чудову п’єсу саме було зневажено лондонською публікою. Мій чоловік, як ви знаєте, командує армією. І тоді, одного вечора, я подумала, що це може цілком виправдати солдатів, якщо вони вистрілять у натовп. Напевно, добре, що не я командую армією, а мій чоловік.

Пеґґі попросила вибачення і вийшла з-за столу.

— Так, Англія — жахлива. Але, з іншого боку, Ірландія так сильно змінилася,— продовжувала леді Волслі,— навіть відтоді, як ми звідти поїхали. Мене інформують, що нині — це найбезпечніше місце в усій імперії.

— Цікаво, наскільки довго це триватиме? — запитав Вільям.

— Ах, мене інформують, що завжди,— відповіла леді Волслі.

Вільям поглянув на неї трохи здивовано, немов на котрогось зі своїх студентів, що заговорив, коли його не запитували.

— Генрі, я бачила в Лондоні вашу давню приятельку леді Ґрегорі,— сказала леді Волслі.— Вона має маєтності, що розташовані у глибокому тилу і каже, що в Ірландії немає ніяких порушень суспільних прав у жодній царині. Вона навіть почала вивчати кельтську мову і вважає, що в ній існує безліч красивих слів і виразів. А ще вона каже, що ця мова є набагато старішою, ніж навіть грецька й турецька.

— Мені здається, що мова називається гельською,— сказав Вільям.

— Ні, кельтською,— відповіла леді Волслі.— Леді Ґрегорі запевнила мене в тому, що то є кельтська, і я шкодую, що не знала про неї, коли була в Ірландії. Я б теж її вивчила і давала б вечірки, послуговуючись нею.

Вона усміхнулась до Еліс, котра теж послала їй теплу усмішку. Вільям, схоже, більше не збирався фліртувати з леді Волслі.

— Я неодноразово подорожував до Ірландії,— сказав він,— і вважаю, що Англія багато в чому мусить відповісти за те, в який спосіб здійснювалося тамтешнє врядування.

— Ах, я з вами абсолютно згодна,— відповіла леді Волслі.— Мій чоловік обговорював це питання особисто з королевою перед тим, як туди вирушити. І вони обоє дійшли висновку про те, що, коли змістити містера Парнелла[59] й нікого не поставити на його місце, будь-які феніаністичні змови[60] зникнуть самі собою. Вам слід поїхати туди зараз або поговорити з леді Ґреґорі. Я вірю, що Ірландія тепер зовсім інша.

— Чи бували ви у Сполучених Штатах,— поцікавилась Еліс.

— Ні, люба, ні. Але залюбки поїхала б,— сказала леді Волслі.— Мені кортить подивитися на Дикий Захід. От де я б із задоволенням побувала.

Гостя говорила з таким сумом, наче те, що вона там не бувала, є найбільшим розчаруванням усього її життя. Потім леді Волслі тепло всміхнулася Пеґґі, котра саме повернулася до їдальні.

— Генрі, я така рада, що ми купили цей стіл для обідів,— сказала леді Волслі.

— Леді Волслі надала мені неоціненну допомогу в умеблюванні Лемб-Хауса,— сказав Генрі.

— Мій любий, мусимо знайти більше коців,— сказала леді Волслі.— Ви просто не зможете пережити новорічних свят без кількох зайвих коців. Мене повідомили, що до Лондона прибула абсолютно унікальна партія, тож мушу піднятися нагору, щоб іще раз оглянути горішню вітальню і вирішити, які кольори знадобляться.

— Так,— погодився Генрі.— Перейдімо всі до горішньої вітальні.

Вийшовши до коридора, Генрі мало не зіштовхнувся з Хеммондом, із яким востаннє бачився в Ірландії, коли гостював у лорда і леді Волслі. Хеммондове лице змінилося: його очі тепер здавалися більшими та м’якшими. Він сором’язливо всміхнувся до Генрі й відійшов убік, даючи йому дорогу.

— Ах, звичайно,— сказала леді Волслі,— ви ж один одного знаєте. Я пам’ятаю.

Генрі провів усіх до горішньої вітальні, залишивши Хеммонда стояти в коридорі.

— Так,— сказала леді Волслі,— Хеммонд лишається з нами. Він є одним із охоронців лорда Волслі.

Леді Волслі знайшла собі стілець біля вікна, а Пеґґі й Еліс посідали на канапу. Вільям став біля камінної полиці, його лице було похмурим і сірим.

— Ми так сильно скучаємо за Ірландією, містере Джеймсе,— леді Волслі адресувала свої слова безпосередньо Вільямові.— Ми забрали із собою до Англії Хеммонда та двох садівників. І всі наші гості в них просто закохуються, бо Кейсі та Лірі — садівники — усіх звеселяють. Мені доводиться просити гостей, аби вони не звертали уваги на їхній шарм, хоча вони й не заперечують, але ці двоє так мило говорять.

Генрі тихенько вийшов із кімнати, доки брат не отримав можливості відповісти, і помалу рушив сходами вниз. Хеммонд і досі стояв у коридорі, начебто чекав на його появу.

— Я й не знав, що ви повернулися в Англію,— сказав Генрі.

— Так, пане. Я приїхав із його