Читати книгу - "Останній спадок"

Кімната пустувала, нікого ні на стільці, ні за стіною у вузькому проході. Ярослав швидко обігнув масивний дерев’яний стіл і вже майже витягнув нижню шухлядку, коли наляканий голос Мелані пролепетав:

— Я чую кроки.

Попри дрібне тремтіння рук, чоловік спромігся витягти шухляду повністю й вкинути ключі досередини.

— Швидше, він уже тут, — шепотіла жінка.

— Що ви робите? — обурено прозвучало українською за спиною Мелані.

Ярослав умить випростався, непомітним порухом ноги штовхнувши шухляду назад у стіл.

— Ем, — він намагався викрутитися, але забита голова ніяк не хотіла працювати, — ми думали вийти, а двері зачинено.

— Я вас усюди шукав, — не розуміючи, що відбувається, мовив священик. Від доброти й щирості на його обличчі не лишилося й сліду. — Екскурсія закінчилася кілька хвилин тому, я всіх провів, а вас не побачив, тож зачинив знову двері й пішов на пошуки. Ви де були?

— Та всюди, — клеїв дурня Ярослав. Говорити крізь біль ставало дедалі нестерпніше. — У залі з розбитою труною, і біля флюгера.

— Я там дивився, вас не було.

— Мабуть, розминулися.

— А що ви робите біля мого столу? — Священик підозріло зиркнув на Ярослава.

— А-е-е, — хоч плач, та до голови не йшло навіть найменшого порядного пояснення.

— Beautiful fresco[107], — підморгнувши Ярославові, утрутилася Мелані й кивнула головою на стелю понад столом.

— О, так! Чудова фреска! Я зайшов, аби детальніше ознайомити з нею нашу гостю.

Відповідь, схоже, здалася священикові не надто переконливою. У сумнівах обвівши Ярослава прискіпливим поглядом, він раптом зауважив, що одяг цього дивного чоловіка такий брудний, наче під час екскурсії той повзав животом по землі або… «Крий Боже, це клята парочка ексгібіціоністів!»

— Що з вашим одягом? — востаннє запитав священик.

— Не зважайте, — брехня почала приносити Ярославові незрозуміле задоволення, — зачепився за каміння й упав. Дрібниці.

— Де це сталося? Згодилося б оглянути те місце, аби більше ніхто не травмувався.

— Та десь там, — махнув рукою Ярослав, — у тунелі навпроти сходів.

Відчуваючи нестримне бажання якомога швидше вшитися з території костелу, двійко авантюристів запитально втупилися у храмового служителя, німо прохаючи, аби той відчинив двері й випустив їх. Священик стенув плечима й повів дивакуватих відвідувачів до виходу.

Свіже повітря живильним бальзамом полилося в легені, а теплі промені сонця з ніжним лоскотом почали зігрівати холодну шкіру. Завмерши від блаженства, Мелані хотіла, аби ця мить тривала якомога довше. Вони уникли викриття, непомітно повернули ключі до столу й після страху падіння з тридцятиметрової висоти без будь-яких перепон опинилися на волі. Тепер вона може покинути Україну і, повернувшись до доньки, забути про все й почати нове, хоч і бідніше, але значно спокійніше життя. Крім того, допомігши Ярославові, сподівалася, що має право наполягати на своєму. На отому. Останні тижні були нічним жахіттям, від якого Мелані Маєрс ось-ось прокинеться в теплих і запашних обіймах малої Сенді.

— Досить мріяти. — Ярослав боляче втиснув пальці в спину жінки й потягнув її за собою вперед. — Треба забиратися звідси.

— Усе вже позаду, чому ти так хвилюєшся?

— Усе лише попереду. Він у тебе? Не випав?

— У мене. — Вона поклала руку на сумочку, яка тепер стала більшою, як півгодини тому.

— Пильнуй як зіницю ока, не випускай із рук навіть тоді, як припре посцяти.

Те, на що перетворився Ярослав Війт, лякало Мелані. Розумний і виважений чоловік раптом став хворобливим шизофреніком, який, дрібно трусячись усім тілом, раз по раз гарячково роззирався навсібіч. Жінка списувала його стан на реакцію від побаченого в схованій у стіні скриньці. На зім’ятій повітряній подушці вицвілого кривавого кольору лежав уламок старої шаблі. Позолочена ручка, де-не-де без оздоблення й у крихкій іржі, продовжувалася приблизно десятисантиметровим обрубком надщербленого й тупого леза. Навколо руків’я порожніми очницями зяяли невеликі округлі виїмки, у яких колись кріпилися коштовні камінці, що прикрашали божественну зброю. Ухопивши до рук уламок Чаркеса, Ярослав не відчув ні припливу сил, ні впевненості. Навпаки, його серце затопило жадання помститися старому брехунові. Тільки через те, що єзуїти все ж чомусь заховали уламок у стінах свого костелу, і те, що він належав гетьманові, а відтак претендував на автентичність, чоловік вирішив відкласти з виявом свого розчарування до зустрічі з Бажаном.

Припаркований на Підвальній, вулицею вище від центральної площі Ринок, автомобіль розжарювався під пекельним обідішнім сонцем. Умостившись на його сидіння, Мелані нарешті витягла «реліквію» та з полегшенням, наче позбулася важкого медальйона з горокраксом, передала її Ярославові.

«І через оце так багато галасу?! Неймовірно!»

Жінці не вкладалося в голові, що саме непоказний шмат металу в руках — причина теперішніх блукань світами і її самої, і доньки, і навіть закинутого до чужої країни отця Джованні Тотті. Тому, коли Ярослав забрав те, від чого так блищали його очі, американка полегшено видихнула. Перед тим, як чоловік завів авто, Мелані востаннє попросила про послугу.

— Мені потрібен інтернет.

— Не зараз, — гаркнув Ярослав.

— Пізніше, як приїдемо. — Вона намагалася говорити якомога приязніше, голосом скидаючись на маленьку дівчинку, що просить десерт до того, як зробити уроки. — Хочу надіслати електронного листа.

— Якого ще листа?!

— Нічого такого. — Мелані збрехала так управно, що й сама було повірила своїм словам. — Напишу доньці, що незабаром приїду, аби вона не хвилювалася.

Ярослав спогорда кивнув і повернув ключ запалення, від чого сірий Volkswagen, тихенько загувши, рушив подалі від центру міста.

8

Львів, Україна. 15 вересня, 2015 рік

Було важко дихати. Від нестачі повітря судомило м’язи. Затягнуті кривавою пеленою зіниці відмовлялися фокусуватися. Він умирає? Зібрати думки докупи не вдавалося, і вони хаотичним роєм розліталися по закутках свідомості.

Він проклинав той день, коли потис руку тим фебеерівцяв, давши згоду допомогти піймати злочинців, хоч і не зовсім у законний спосіб, коли змусив ту іноземку проказати на камеру завчений текст. Їхні слова були такими щирими, такими шляхетними й доброчесними. А тепер від короткого заштрику голкою, зробленого тими самими доброчесними руками, він умирає. Серце калатало, гатило так, наче сподівалося, розірвавши груди, утекти зі свого місця. Легені відмовлялися працювати, і кожен наступний вдих був слабшим і менш глибоким, як би йому хотілось.

Коли сил опиратися більше не лишилося, перед очима затанцювали, приволікши за собою мляві згустки несвідомості, химерні чорні плями. Хапаючись за життя, чоловік заборсався. Марно: смертельна рідина разом із кров’ю пульсувала в усьому його тілі. Діставшись серця, вона витиснула з посинілих губ останній беззвучний писк, покинувши на підлозі трикімнатної квартири нерухомо розпластане тіло. Сонце у вікні скочувалося за дахи сусідніх будинків, коли в голові капітана поліції Григорія Кострубчука