Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

«О 2-й годині з боку Вовчої Гори (так називалася вулиця) повільним бігом на конях, у «будьонівках» і всьому большевицькому одязі та озброєнні, наближався повстанський загін на чолі з Квітковським і його штабом — всього з півсотні чоловік (насправді 38 осіб. — Ред.), — згадував Іван Дубинець. — Загін в’їхав у двір райвиконкому, на обставлену вартовими червоноармійцями площу, вишикувався військовим порядком перед столом, за яким стояли представники большевицької влади, і зліз із коней».[659] До кожного з повстанців підходив червоноармієць, забирав коня і відводив убік. Першим склав зброю отаман, за ним — старшини і козаки.

Потім вишикувались у колону.

Військовий старшина Медвина звернувся до них зі словами:

— Совєтська влада, влада робітників і селян, милостива навіть до тих, хто збройно воював проти неї. Совєтська влада проголосила амністію і дає можливість виправити свої помилки дальшою чесною працею над зміцненням завоювань Октября. Всім вам, згідно з постановою уряду, як амністованим, видаються документи, на підставі яких на всій території совєтських республік вас ніхто не має права переслідувати. Ви можете скрізь вільно їздити і чесно працювати. Такі самі документи видаються і вашому отаманові Квітковському та його заступникові Слуцькому, але, перед тим як одержати їх, мусять з’їздити до Харкова і перед українським урядом скласти деякі свідчення про діяльність загону.[660]

Один за одним підходили до столу повстанці. Лише отаман і його заступник Слуцький стояли осторонь. Лісовикам видавали документи — у бланки з печатками вписували імена та прізвища, які вони називали, і видавали на руки. «Потому бувших повстанців, а тепер вже «повноправних совєтських громадян», випустили з двору, а Квітковського й Слуцького взяли під варту і завели до приміщення райвиконкому. Другого дня раненько їх під вартою відвезли до станції Миронівки, а відтіля поїздом — до Харкова…»[661]

Повстанці по-різному сприйняли «амністію». Розумніші на другий же день вислизнули з села. «Інші, більш наївні та менш обережні, щиро повірили в «амністію»… непомітно зникли в застінках Чека. Хто був зразу виїхав із Медвина, але по кількох роках вернувся, маючи надію, що про нього як повстанця вже забуто й він зможе потихеньку жити біля своїх рідних, тих також непомітно зліквідовано…»[662]

Трагічно закінчив своє життя й отаман Цвітковський. Його розстріляли чекісти на початку 1923 року в рідній Умані, напевно, після показового процесу…

Із п’ятнадцяти тисяч повстанців Цвітковського до нас дійшли імена лише кількох із них: ветлікар Боярки Левко Химич (син його став завзятим комсомольцем), Сава Кирилович Химич (отаман боярських повстанців), колишній волосний старшина Сава Іванович Степаненко (захисник Медвина), власник боярської олійні Олександр Вишнівський, Павло Добровольський, старшина Левко Титаренко, Левко Шіптенко з хутора Дубина, Василь Олександрович Грушівський, Сава Іванович Степаненко, кобзар Антін Митяй, Хома Сидоренко (Лебідь), Платон Слуцький, Степан Гарбуз, Матвій Дивнич…[663]

Оці півтора десятка прізвищ із п’ятнадцяти тисяч ще раз підтверджують думку, що несправедливість продовжує панувати… Скільки людей захищало свою Батьківщину, а імена їхні потонули в мороці поразки…

Козацьке село Вереміївка широко розкинулося на лівому березі Дніпра, там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання — то вогке і холодне, то полум’яно-пекуче — знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків — Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої дніпрової протоки Ревун — почути їхні закличні голоси.

Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці: острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина… Та й саме слово «Вереміївка» було багатозначним, воно означало «бучу», «сум’яття», «буряну погоду», «бурхливу годину». У червні 1895 року тут у сім’ї Григорія Савченка народився хлопчик. Назвали його Іваном.

У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду — і наприкінці XIX, і на початку XX століття. Вереміяки — справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним із поширених вереміївських прізвищ було Келеберда, яке означало «висока людина». Традиційними промислами «високих людей» були рибальство, чумакування та… полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.

Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого, Кліщинці, було за дві версти від Вереміївки. Тут збирали українські пісні й казки Михайло Драгоманов та фольклорист Порфирій Мартинович, роздавала українські книжки мати великої Лесі України Олена Плічка. На місцевому багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, а й щедрість селян.[664]

У скарбницю українського фольклору вереміяки подарували «Казку про запорожця», «Казку про Правду»,[665] віршовану казку «Подарунча»,