Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

яка височіла за ним. В нього втупилися холодні прозорі очі, наче вдавлені в коричневий панцир голови. З обох її боків повільно, вигинаючись у повітрі, рухалися довгі жовті щупальці. Величезні, розташовані горизонтально щелепи, схожі на криві гострі шаблі, розсувалися дедалі ширше, готові схопити, розсікти надвоє свою здобич.

Сокіл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про появу якого так наполегливо розповідала Галя, коли вони опритомніли після падіння на поверхню Венери?..

Правда, правда, ніколи й ніде земна палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду решток, які бодай віддалено нагадували таку тварину. Втім, — хіба хоча б одна з зустрінутих мандрівниками на Венері потвор, включаючи сюди і гігантського павука, була знайома земній палеонтології?

Звідки взявся тут цей дракон? Міркувати про це довго не доводилося: напрям, в якому він рухався, сам давав відповідь на запитання. Очевидно, він виповз із заростей внизу, приваблений чимсь у міжгір’ї. Виповз обережно і безшумно, як хижак, що підкрадається.

На добрий десяток метрів тягнулося тіло дракона, розподілене на безліч сегментів. Воно звивалося, підтримуване великою кількістю дрібних, хутких ніжок, і повільно посувалося вперед, немовби пливло на тих ніжках. Щупальці дедалі неспокійніше ворушилися в повітрі, і роззявлені щелепи націлювалися на здобич.

Якісь нечіткі, неясні спогади пролинали в голові похололого від жаху Сокола, Де він бачив щось подібне? Коли це було? Таке — і разом з тим не таке, інше?..

Нарешті, геолог згадав. Неслухняними пальцями він відстібав кришку кобури, в якій був автоматичний пістолет, і нечутно, тремтячими губами шепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра!

Так, цей дракон був би дуже схожим на земну хижу багатоніжку, якщо б її збільшити в сотні разів! А земна сколопендра — найнебезпечніша істота, яка, вкусивши людину, вбиває її своєю отрутою! Так от яке чудисько бачили Галя Рижко і Ван Лун в ілюмінаторі астроплана першої ночі їх перебування на Венері, ось який дракон заглядав тоді всередину міжпланетного корабля…

Сколопендра наближалася до Сокола, якого вона, очевидно, давно вже обрала собі жертвою і тепер не сумнівалася в успіху. Вона невмолимо насувалася, не зводячи з нього гіпнотизуючого погляду холодних безжалісних очей. Нарешті, Соколу вдалося вихопити пістолет.

Притулившись спиною до кам’яної брили, яка не дозволяла йому відступати, геолог спробував прицілитися прямо в голову сколопендри, між її немигаючими очима. Проте ніколи в своєму житті Вадим Сокіл не був хоча скільки-небудь вмілим стрільцем, ніколи не приваблювали його ані полювання, ані спортивна стрільба. Не зайнявся він учбовою стрільбою і під час польоту в міжпланетному просторі, хоча Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим більше непридатний він був на роль стрільця тепер, коли заважало хвилювання і ствол пістолета стрибав перед його очима.

Геолог перехопив праву руку лівою, щоб спинити тремтіння. Це не допомогло, пістолет і далі стрибав у руці. Тоді він, уже не намагаючись цілитися, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє, як кулемет, випускає кулі одну за одною, якщо натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї і змовк. Сокіл опам’ятався тільки тоді, коли пістолет перестав стріляти, хоча геолог все ще одчайдушно натискував на спуск.

«Що ж я наробив!.. Адже ж магазин пістолета спорожнів!» — прорізала свідомість Сокола страшна думка.

Пістолет тепер не міг допомогти: Вадим Сокіл навіть не захопив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.

Геолог безпорадно озирнувся. Відступати немає куди. Велика кам’яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох боків замкнула Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тільки внизу, проміж брилою і вологим грунтом лишалася вузька щілина, куди можна було б втиснутися. Але — хіба не знайдуть його і там довгі щелепи дракона?

Потвора повільно, неквапливо наближалася. її кругле блискуче тіло звивалося, уздовж нього пробігали внутрішні хвилі, які підіймали по черзі тверді сегменти — від хвоста, що закінчувався двома вигнутими відростками, до широкої плескатої голови з страшними щелепами. Холодні безжалісні очі не відривалися від людини в скафандрі, що причаїлася, завмерши, біля кам’яної брили, вони все ще гіпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так робить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.

Сокіл притиснувся до кам’яної брили. Він відчув, як товсте скло його шолома треться об каміння. І тієї ж миті він побачив, як усього метрах у двох від нього зімкнулися в повітрі щелепи дракона.

— Що робити? Що робити?.. — несвідомо шепотів Сокіл, стискаючи єдину зброю, яка залишалася в нього, — кирку.

Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбі проти гігантського павука з його м’яким тілом, то нащо придатна була кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулубом?

Геолог ще раз озирнувся, безнадійно подивився вгору. Над ним нависала кам’яна брила, висока і гладка, без будь-яких виступів, по яких можна було б видертися нагору. І раптом Сокіл, не вірячи очам, побачив угорі, високо над собою, постать людини в скафандрі. Людина ця стояла на краю скелі, вона немовби замахувалася правою рукою. Хто це?

— Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергійовичу! — почув геолог дзвінкий, напружений голос Галі Рижко.

Навіщо лягати?.. Втім, роздумувати було ніколи. Сокіл кинувся на грунт і протиснувся до вузької щілини між брилою і грунтом.

Секунда загрозливої, тривожної тиші — і заглушливий гуркіт вибуху струсонув його тіло. І знову стало тихо, тільки осипалося десь зовсім близько від нього дрібне каміння, стривожене вибухом. Порятунок? Ні! Ось ще ближче, ніж каміння, що осипається, сухо клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона дотягнеться до нього, ніщо вже не допоможе, не врятує…

«Кінець!» — майнуло в голові Сокола.

Проте минула секунда, друга, третя — і нічого не відбувалося. В шоломі знову залунав голос Галі Рижко — тепер уже зовсім інший, радісно схвильований:

— Кінець! Вилазьте, Вадиме Сергійовичу! Вилазьте! Кінець!

І зразу потому — знову