Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви підете… — вперто повторила Наташа.
— Ну, при чому тут я? — майже кричав Олександр Павлович. — Я — ніщо, ніхто я для неї — трамплін, рогатка, катапульта: називай як хочеш. З мене лише почалося. Розумієш: по-ча-лося! А далі я не потрібен! Ну, був би інший, не я — все одно почалося б.
— Інший не міг. Ніхто не міг. А ви змогли.
І тоді Олександр Павлович — хто його за руку смикнув? — вирішив. Вихопив з кишені “портсигар”, натиснув кнопку: тьмяно засвітилось кругле опукле віконце на срібному, з черню, антикварному боці приладу.
— Дивися, Наташо.
— Що це?
— Пам’ятаєш те диво в цирку?
— Коли зал ожив?
— Так-так! Там був прилад короля магів. А цей — мій. І я його зробив для того, щоб мама стала іншою. Сам зробив.
Наташа простягла руку до “портсигара”, обережно взяла його.
— Ліхтарик?
— Він лише схожий на ліхтарик. Але коли я вмикав його, мама ставала такою, як я хотів. — Він додав: — Як ти хотіла.
— І це все? — В Наташиному голосі був жах.
— Все! Все! — Олександр Павлович зазнав дивного, хворобливого полегшення: виговорився, нічого не приховав. Немає більше проблеми!
— Ввімкнути… — Наташа як зачарована дивилася на жовте око “портсигара”.
— Так! Забери його. Назовсім. Тримай у себе. Нікому не показуй. Він твій. Тільки твій. Захочеш — ввімкнеш.
— А за яким принципом він працює?
Який не був схвильований, а все ж відзначив: мамина донька, чітких пояснень вимагає. А в цирку не вимагала, на віру сприйняла.
— Яка тобі різниця? Працює, то й працює. Ти як мама. Не розкривай, не треба: іншого я зробити не зможу. Знаєш: це було в мене як натхнення. Диво, якщо хочеш. Раптом усвідомив: потрібне диво, — він мимоволі повторив слова Гранта, — і я його створив.
— А якщо зіпсується?
— Він ніколи не зіпсується, не хвилюйся.
Олександр Павлович нахилився і легко-легко, ледь торкнувшись губами, поцілував Наташу в щоку. Щока була теплою і все ж мокрою: хоч і не хотілося, а поплакала дівчинка, тільки непомітно, Олександр Павлович нічого не угледів.
— Прощавай! — І він, не оглядаючись, боячись, що Наташа покличе його, побіг через двір, вибіг з воріт на вулицю, побачив зелений вогник: — Таксі! — хряпнув дверцятами: — На Войковську, до греблі…
Заплющив очі. Серце стугоніло мов шалене: ось-ось вистрибне. І ніколи, ніколи ще не було йому так боляче і погано. Ніколи в житті він не мучився так від того, що всього-на-всього — ну дрібниця ж, звична річ! — обдурив жінку.
7Та біль минув, бо ніколи нічого в Олександра Павловича довго не боліло. Хіба що поперек: але це професійна болячка, результат циркових протягів; до речі, й вона, ця болячка, про себе теж давно не нагадувала.
А якщо щось і лишилося, то відчуття незадоволення самим собою: розпустив рюмси, як молодик. Вирішено — то вирішено, емоції геть. Доречно згадати недавні слова Валерії про те, що у неї емоцій і неприємностей на службі — по зав’язку. В Олександра Павловича — також, і зайві, “сердечні”,— зовсім пі до чого.
А дівчинку він заспокоїв, дав їй могутню технічну іграшку — нехай сама нею користується. Олександр Павлович в цих іграх більше участі не бере: надто далеко, здається, діло зайшло.
І все було б чудово — не вперше Олександр Павлович з дамами серця, як мовиться, “зав’язував”, залишаючись тим часом з ними у найкращих взаєминах: він пишався цією своєю дипломатичною якістю, але ближче до вечора, коли Олександр Павлович відпочивав, морально готуючись до нудного нічного прогону, з’явилася Валерія. З’явилася без дзвінка, наче так і треба. Тільки запитала:
— Куди ти зник?
Олександр Павлович несподіваних відвідин не полюбляв, взагалі сюрпризів не терпів, вважав, що лише той сюрприз добрий, про який заздалегідь відомо. Але вигляду не подав, усадив Валерію в крісло, приніс каву, яку заварив перед її приходом.
— Справи, Леро… До прем’єри часу — кіт наплакав. І нічого не готове, хоч плач.
— Плачеш?
— Ридма ридаю.
— Можу хустинку позичити.
— Давно запасся.
Олександр Павлович добре розумів, що безглузда ця розмова лише прелюдія до чогось серйознішого, заради чого й прийшла Валерія, прийшла, не подзвонивши, заздалегідь не домовившись, як завжди у них це велося, бо відомо, вона це знала: якби подзвонила, то Олександр Павлович тисячу причин знайшов би, щоб зустріч не відбулася. Розумна жінка, дочка на неї схожа.
Валерія і насправді була розумна, вона не зволікала:
— Слухай, Сашенько, ти мене що, дурепою вважаєш?
— З чого ти взяла?
— Адже ти не випадково зник. Тож не бреши мені, будь ласка, я ж не школярка з кісками.
— Щодо кісок — це так… — Олександр Павлович не поспішаючи поставив чашку на стіл з коліщатками, на якому з кухні привіз каву, швидко прикинув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двоє під однією парасолькою», після закриття браузера.