Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

про яку не менше, ніж коли б він справді був на її, тітки, голові, допомагає заляканому мистцеві пройти без аґарофобії повз урвище, що тягнеться від сіней до віталеньки. Богобоязна кревнячка, пам’ять про яку спрямовує його кроки сьогодні, входила так багато років тому і з такою жалісливою міною, що всі питали себе, яке лихо вона оце звістує, але з перших же її слів ставало зрозуміло, що вона, як нині маляр, просто приїхала з кликаного обіду. Чинністю того самого закону, який вимагає, аби життя ради ще не доконаного акту ставило собі на службу, використовувало, спотворювало, безупинно паплюжило все найдостойніше шани, іноді найсвятіше і лише зрідка найневинніше у спадку минувшини, попри те, що закон народжує тоді відмінні образи, — братан пані Коттар, який засмучував родичів жінкуватістю й двозначними стосунками, входив завжди з радісним виглядом, ніби хотів піднести вам якийсь сюрприз або ознаймити, що ви дістали дідизну, — входив, весь розпромінений щастям, і запитувати, чого він такий щасливий, було б марно, бо цю погідність породжувала не-усвідомлена спадковість і переплутана стать. Він ходив навшпиньки, очевидно, жалкуючи, що не має при собі гамана з візитівками; ручкаючись, складав губи бантиком, як це робила його тітка, і кидав у свічадо стурбований погляд, ніби справджуючи — хоча й був простоволосий, — чи не з’їхав набакир його капелюх: так питала про свій брилик одного разу Сванна пані Коттар. А пан де Шарлюс, якому товариство, де він обертався, у такі критичні хвилини постачало розмаїття прикладів, своєрідні арабески поштивости і підказувало, що подеколи задля простих дрібних буржуа треба вміти витягати на світ Божий і пускати в діло найвитворніші, зазвичай ховані в запасі чари, заметушився і, маніжачись, із тією розкутістю, яку мали б його рухи, якби він був у спідниці, здатній підкреслювати чи гасити його вигойди, рушив до пані Вердюрен, на око такий задоволений і підлещений, що здавалося, ніби його неабияк ушанували, рекомендувавши Принципалці. Голову він ледь похилив набік, а лице, світячись задоволенням і добропристойністю, покрилося привітними зморшками. Можна було подумати, що це простує віконтеса де Мерсант, так у де Шарлюс і проглядала зараз жінка, яку природа помилково втілила в ньому. Щоправда, барон зі шкіри пнувся, аби приховати цей огріх і видавати себе за мужичу віру. Та тільки-но він домагався цього, зберігаючи, проте, свої вподобання, через звичку відчувати себе жінкою, жіноцьке знову прозирало в ньому, і це викликалося вже не спадковістю, а його особистим життям. Мало-помалу він дійшов до того, що навіть у речах громадських міркував по-жіночому, хоча й не усвідомлював цього, — бо ми перестаємо помічати, що брешемо, через брехню не лише перед іншими, а й перед самим собою, — ось і тепер (тільки-но барон увійшов до Вердюренів) він змушував своє тіло виявити всю галантність великого пана, та ба! його тіло, тямлячи те, чого він сам уже не розумів, заходилося розточувати, і то так, що пана де Шарлюса цілком можна було б назвати Іасіуііке[23],

— чари великосвітської дами. Зрештою, описуючи подобу пана де Шарлюса, не можна не помітити, що деякі сини, не завжди схожі на батьків, хай навіть вони не збоченці і закохуються в жінок, своїми рисами поганять пам’ять матерів. Але споганення пам’яти матерів заслуговує вже на окремий розділ.

Загалом зміна в пана де Шарлюса пояснювалася різними причинами, «шумування» у його плоті викликалося ферментами чисто фізичними, потроху змушуючи його тіло набувати жінкува-тости, проте перетворення, описуване нами нині, було духовного походження. Якщо ти вбив собі в голову, що ти хворий, ти, зрештою, справді занедужаєш, ти худнеш, тобі вже несила вставати з ліжка, у тебе ентерит на нервовому грунті. З любов’ю думаючи про чоловіків, ти зрештою стаєш жінкою, і сукня, яку ти подумки на себе надів, сковує твою ходу. Кілок, забитий у голову, може в таких випадках видозмінити стать (як ув інших — впливати на здоров’я). Морель, який ішов за бароном, підступив до мене привітатися. Уже в цю мить, через подвійну зміну, що зайшла в ньому, він справив на мене кепське враження (шкода, що я не зовсім вчасно його врахував). І то ось чому. Я вже згадував, що Морель, зумівши, на відміну від батька, людини залежної, визволитися, хизувався своєю геть-то презирливою розперезаністю. Того дня, коли він приніс мені фотокартки, він дивився на мене зверхньо і ні разу не назвав паном. Уявіть же собі мій подив, коли, побачивши мене у пані Вердюрен, він уклінно віддав мені чолом — тільки мені одному — і коли я почув, що перші звернені до мене слова засвідчують його «поважання» та «глибоку пошану», ніколи б я не припустив, що він би коли-небудь ушанував мене, письмово чи усно, такими зворотами. Я зразу ж відчув, що йому чогось від мене потрібно. І справді, одвівши мене набік, він звернувся до мене в третій особі: «Насмію просити пана про велику послугу: не згадувати при пані Вердюрен та її гостях, які обов’язки виконував мій батько в пайового дідуся. Якщо можна, хай пан скаже, що він керував маєтками панової родини і як управитель їхній мав право триматися з лановими батьками на рівній стопі». Виконувати Морелеве прохання було мені вельми не з руки і не тим, що з моїх слів виходило б, ніби його батько сидів на вищому стільці, ніж насправді, — це мене анітрохи не обходило, — а тим, що мого батька довелося б пошити в багатії, тобто, як мені здавалося, виставити на посміховисько. Та Морель дивився на мене такими розпачливими, такими благальними очима, як же я міг йому відмовити! «Але, прошу пана, ще перед обідом! — упрохував він мене. — Якщо панові не важко, пан завжди знайде привід побалакати з пані Вердюрен». Я піддався на його умовляння: узявся підносити Морелевого батька, не надто б’ючи на «життєвий уклад» і «статки» мого батька-матері. Все це йшло у мене гладесенько-рівнесенько, і лише пані Вердюрен здивувалася, адже вона щось та пам’ятала про мого діда. Жінка нетактовна, ненависниця родинного вогнища (бо родинне вогнище розкладало її «ядерце»), пані Вердюрен, зауваживши, що вона зовсім не так уявляла собі мого прадіда, що вона вважала його за дурнолобця, який не прижився б у їхньому гуртку, був би там, за її словами, «білим круком», кинула: «Зрештою родинне вогнище — це така нудота, не знаєш, як звідти вирватися»,