Читати книгу - "Війни художників"

відрізнявся від натовпу на ленінградському вокзалі. Повернувшись, зіштовхнувся у дверях з Лілією. На ній був крислатий капелюх, блакитна сукня-кльош до колін і рожевий светр. Одяг занадто яскравий для Москви, але, мабуть, саме так, вважала Лілія, повинна одягатися модна жінка за кордоном.

— Ви гуляти? — жартівливо запитав Гущенко. — Чи просто хочете продемонструвати рижанкам останній писк радянської моди?

— Радянська мода тут ні до чого. Це все закордонні речі, — з легкою образою в голосі парирувала блакитно-рожева дама. — Я збираюся виглядати тут своєю. Саме, як рижанка.

— А, розумію. Ваше вбрання не занадто яскраве для цього?

Блакитно-рожева дама спопелила Гущенка поглядом і пішла з вагона.

Гущенко трохи вагався: чи йти до міста? Але ідея провалятися увесь день у задушливому купе, врешті-решт, зазнала поразки, і він теж вирішив прогулятися Ригою.

Попросив провідника закрити купе на ключ. Пройшов через перон, вокзал й опинився на привокзальній площі. Побродив туди-сюди, жадібно вдихаючи повітря європейського міста, розглядаючи будівлі й рижан. У будинках назустріч весні вже відкрили кватирки, яскравим сонцем виблискували вітрини магазинів. Натовп обтікав його, і Гущенко, придивившись, зрозумів, чим рижани відрізнялися від москвичів. Загалом одяг рижан був за яскравістю десь посередині між сіро-зеленими тонами одягу москвичів і значно яскравішою і багатою палітрою кольорів одягу парижан. Вирази облич теж являли собою щось середнє між заклопотаними, спрямованими в нікуди поглядами москвичів і традиційними посмішками «від усіх — усім» парижан. Так що сусідка по купе трохи таки передала куті меду із синьо-рожевою гамою кольорів. Можливо, вона виглядала б своєю в Парижі на Champs-Elysées.

Гущенко зайшов у першу-ліпшу продуктову крамницю на величезному ринку, що шумів біля вокзалу. Його вразила кількість одягу й продуктів. Звісно, у Франції бачив і не таке. Але з радянської преси він уявляв, що в буржуазній Латвії через «гноблення латвійськими баронами» трудовому люду живеться надзвичайно складно. Але на ринку люди — на вигляд саме робітники і селяни, жваво торгувалися біля куп овочів і фруктів, соковитих шматків яловичини. І ціни, як відзначив Гущенко, були навіть нижчими, ніж на московських ринках. Продовольчий базар плавно переходив у ринок промислових товарів, де торгували взуттям, одягом, хутром, меблями та радіоприймачами.

Ринок був поряд з розкішним готелем «Метрополь». Раптом Гущенко наштовхнувся на Лілію, навантажену кількома чималими пакунками. І відразу подумав, що в Парижі ця дама теж не видалася б своєю. Швидше за все її одяг пасував би до якогось латино-американського міста. Наприклад, Ріо-де-Жанейро.

— О, Гущенко! Мені вас сама доля послала, — вона швидко тицьнула свої пакунки йому в руки. — Уявляєте, я не втрималася і спустила принаймні третину своїх відрядних! Сподіваюсь, ви джентльмен і не дозволите мені тягти це все самій?

Під час акту передачі її очі дивилися так грайливо, а форми похитувалися так звабливо, що відмовити не було ніякої можливості. Хоча Гущенко все ж спробував заперечити:

— Я джентльмен. Але, сподіваюся, ви не хочете запропонувати тягати це мені, та ще й увесь день?

— А яку ви бачите альтернативу? — щиро здивувалася барвиста, як метелик, дама.

— Ну, хоча б віднести це у вагон! — знайшов він вихід зі, здавалося, безвихідної ситуації.

— Слушна думка, Гущенко. Ви значно кмітливіший, ніж я думала. Ну що ж, ходімо.

Це звучало так: ви кмітливий, а я розумна. «Ну що ж, — скоро перевіримо, хто з нас має більше мізків», — подумав Гущенко і приречено поплентався на вокзал.

Щойно речі опинилися в купе, Лілія досить нахабно запропонувала Гущенкові себе в супутники.

— Я бачила, що ви сумуєте, ходите площею туди-сюди, — і, доки Гущенко не встиг заперечити, додала: — І навіть не сумніваюся, що сумувати вдвох веселіше.

Скільки їй років — двадцять три, двадцять п’ять? Може, навіть більше.

Вони пройшли через вокзал, тепер уже вдвох, і якийсь час бродили без конкретної мети — виходили на набережну, потім поверталися на бульвари з розкішними крамницями. Гущенку дуже непросто, але таки вдалося відмовити Лілію від відвідин кожної з них. Крамниці, звісно, були приватні, і, мабуть, через те у вітринах виднілося нечуване для Москви розмаїття товарів. Із крихітних кафе долинали звуки музики і виходили ситі усміхнені чоловіки й кокетливо одягнені жінки. Іноді з підворіть визирали яскраво нафарбовані дівки у сукнях з глибокими декольте, але, забачивши, що чоловік із дамою, ховалися в тінь. Лілія теж помічала цих дівиць і, зустрівшись з ними очима, гидливо відверталася.

Гущенко не знав жодного слова латвійською і тому запитав у першого-ліпшого перехожого спочатку французькою, а потім німецькою, де тут можна перекусити.

Перехожий, на вигляд дрібний буржуа, кинув поглядом на супутницю Гущенка, на нього самого, наче оцінюючи, який рівень закладів пасує цій парі, і порекомендував «Cafe de l'Opera» — «Оперне кафе», де, за його словами, не збирається всілякий набрід.

Лілія самовдоволено позирнула на Гущенка й посміхнулася йому. Погляд говорив: бачите, як високо оцінюють мене рижани.

Пішли шукати «Оперне кафе», і за квартал набрели на цілу низку кафе й ресторанчиків.

— «Рококо», «Моне» — це той художник? — погляд у бік Гущенка. — «Нінон», «Франкфурт-на-Майні», — читала Лілія назви латиницею. Врешті-решт, вони дійшли до «Оперного кафе». Саме того, де не мало бути всілякого наброду. Публіка тут справді зібралася небідна. То тут, то там миготіли фраки й метелики.

У меню було багато шику. Гущенко, крім добових від Герасимова, отримав принаймні в п’ять разів більше від Контори на представницькі витрати і тому міг цей шик запросто оплатити.

Утім, він вирішив не пускати особливого пилу в очі цій досить нахабній рожево-синій особі, що приліпилася до нього, ніби банний лист. Він запропонував Лілії печену картоплю, фаршировану індичку і фужер вина. На що вона з радістю пристала. Схоже — добряче зголодніла. Сказала:

— Хіба я маю вибирати? Мої добові давно витрачені. Що замовите, те й доведеться їсти. Віддаюся на поталу заможному панові художнику.