Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Заносилося вже на старий вечір, коли Михась із характерником виїхали з боліт і побачили село, що розбіглося білими хатками в зеленій долині. Обсипане воно валом, і частокіл дубовий поверх того валу йшов округ — знати було, що постаралася громада од усякої напасти убезпечитися.

— Отсе, — каже характерник, — непевні краї починаються… Озера тут, ліси та болота страшенні, що й не проїдеш, як дороги не знаєш. Коли ото взяла Батиєва орда Україну в ярмо, то тільки тут люд менш чи більш уцілів, бо татаре й заходити сюди боялися…

— А чого? — питається Михась.

— Потопилося їх тут багацько в болотах… Та й чаклунства у сім краю до біса. Села все стародавні, декотрі ще давніші, ніж Київ сам… звичаї та боги тут такі, що нехай Господь милує! Та доведеться тут заночувати, бо коні геть зморилися…

З жеребців уже й мило падало — як переправилися ото Обух із Михасем удосвіта через Дніпро, то до самого вечора поганяли їх, обходячи стороною орду. Правували спершу на Летич,[54] та як під’їхали до містечка, то ще здаля побачили пожогу і димовисько — поралася вже там галайстра.

— Воно й на зуб чогось кинути не гріх було б… — каже Михась.

— Ото й пошукаємо, — каже характерник, — мо’, тут шинок який знайдеться!

Та ні шинку, ні корчми у тім селі й близько не було. І людей щось не видно — либонь, на сінокосі всі були. Проїхали козаки вулицею, аж бачать, вештається на обійсті якась молодиця.

— Слава Богу! — каже характерник.

— Навіки! — каже молодиця. Та й у боки взялася. — А що скажеш, козаче?

— Пустиш заночувати?

— А ти з чиїх будеш?

Здивувався Обух.

— Як се — з чиїх?

— Чий ти слуга, питаю! Князя Яреми?

Тут і зареготався характерник.

— А бий тебе сила Божа! Я й забув, що тут у вас козаки тільки слугами в панів бувають… Ні, паніматко, вільний я козак. Із Січи їду, а се джура мій!

— Раз таке діло, — каже молодиця, — то їдь собі далі, чоловіче добрий… Не треба нам таких!

— А то чому?

— Князь Ярема у посесії[55] це село держить, а ми робимо на нього… Прийшов із Лубнів розказ бурлак і запорожців у село не пускати, а як спромога буде, то й у лика брать! Он у Баришівці стоїть хоругва князівська. Зловив староста оце двох волоцюг позавчора, то й погнав їх поміж кіньми до ляхів…

Обух аж сплюнув.

— Дивнії речі коїть сей ваш князь! Тут чамбул у Летич загнався та плюндрує його і палить, а князівські вояки подорожан ловлять!..

— Матер Божа! — вигукнула молодиця. — То татаре у Летичі?

— Сам бачив, — каже характерник. — А ви ліпше чати поставили б на могилах, бо йде орда велика, то щоб не зачепила і вас!

— Ой Божечку, — каже молодиця, — то треба бігом бігти на болота, бо всеньке село там сіно зараз косить! Як наскочить чамбул, то й похапає їх, мов тих курей! Татаре до нас ще й разу не заходили, та лихо ж не дрімає…

— До князя свого пошліть гонця… може, порятує! — каже характерник. — А де ж нам отсе ночувати, га?

Молодиця махнула рукою за село.

— Отам у діброві баба живе… Карунка прозивається! До неї просіться, то, може, пустить… Бо як примчить сюди хоругва князівська, то безпремінно підете у лика!

Обух і не балакав більше — вдарив коня нагайкою та й погнав до воріт. Виїхали вони за частокіл, як тут і діброва о ліву руч.

— І де ж вона отсе живе? — каже характерник сам до себе.

— Он, — каже Михась, показуючи нагайкою, — стежка поміж дубами…

Звернули вони на тую стежку та й поїхали через діброву. Сонце вже сховалося за обрієм, і тільки краєчок неба ярів багряною стьожкою. Їде Михась та й озирається — такі старезні дуби кругом, що який і десятеро людей не обхоплять. Папороть поміж ними повиганялася височенна, по галявах квіття запахуще цвіте…