Читати книгу - "Яса. Том 2"

«Може, й це такий котяра», — подумав Сироватка. Він тричі перехрестився, перехрестив зелені вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголів’ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантині, почулося голосне злякане «няв», і моторошні зелені жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сісти в чорний човен. Але човен довго не підпливав, а коли таки приплив, повіз його не по тихому плесу, а поміж розбурханих порогів. Сироватці приснилися зелені вогники, але вони світилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими ріжками, гострою мордою і довгим язиком, яким облизувався по — котячи. Вони шинкували у січового корчмаря Нерчика, але в корчмі сиділи тільки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарі з тернівкою. Вони обоє добре впилися, й чорт співав по — козацьки, а Сироватка мекав по — чортячи. А тоді заходилися гуляти в переваги — ваги, Сироватка чорта піднімав, а чорт Сироватку — ні, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, і нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокій і далі тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрі приятелі. А тоді Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготів і злизував язиком з ріденьких повік сльози: «Оце щоб не хитрував і не збиткувався». Сироватка вертівся, перекидався з боку на бік, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому в боки кулі очерету.

Якийсь час лежав незрушно. Вже задніло, в вузькі щілини між плах тонкими ножами пробивалося світло, й так само гостро потекла Сироватчина думка; він пригадав усе й почав обмислювати, як зустрінеться з комишниками, що скаже, як привітається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собі. Небавом почув, як по той бік хліва щось шелеснуло, а по хвилі — тріснуло, здогадався, що з того боку за ним підглядають, помалу звівся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обійшов кілька кругів, а тоді закляк, неначе в конвульсії, й став вигукувати то голосніше, то тихіше: «О ікона, о Галілея! О ікона, о Галілея!» В думці ж справді молився Богові й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вірив, що Бог усе зрозуміє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч і знав із Святого письма, що Господь часом карає круто, ще й ні за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловіка? У світі ж тільки й шукають вигоди.

Коли Сироватку випустили, сонце вже горіло у кроні густого дуба за хатою, на тому ж дубі туркотіла горлиця, а на стрісі хліва завзято цвірінькали горобці. Денис стояв біля хліва, а Єлисей і Мирон саме вернулися з болота, були мокрі як хлющі, скакали халяндри і лаялися чорно. Вони сварилися, бо розсохся човен, і для того, щоб потрусити ятери, доводиться лізти у воду, погрожували, що завтра і позавтра Денис труситиме сам, кляли болото, рибу, Дениса й той час, коли прибейкалися сюди. Денис огризнувся, — мовляв, він їх не кликав, — а таки поліз на горище й небавом вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь відшукав чорний казанок і грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокій тим часом почистив карасі й лини, заходився варити юшку. Карасів було чималенько, частину поклав на пруття, пряжив на жару. Тепліла в його голові й така думка — сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося — Єлисей і Мирон їли та підхвалювали божого чоловіка. Денис мовчав, важко брижив проштемпельоване чоло, щось думав. Міркував і Сироватка. Про кожного з цих людей, що сиділи перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис — найнебезпечніший. Він озлоблений на світ, на всіх людей, шелехне в лоба, не кліпнувши оком. Хтозна, од чого він такий: чи спочатку завинив перед людьми — й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися — й він став таким. На цьому світі буває всякого. Він не дурний, недовірливий, зачаєний. Либонь, хоче роздобути грошей і втекти кудись ще далі — до черкесів або калмиків, чи й до татар. Якщо справді знайдуть Драпакове золото, хтозна, чи не знайде хтось із трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Він ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, піддався Єлисеєві, заспокоює себе: мовляв, усе зле робить Єлисей, а не він. Той же прибишство зробив собі промислом, гадаючи, що залагодить його на небі, як залагоджують гріх у попа. Кожного разу повертає Божі заповіді так, що винуватий не він, а той, кого нанесла на нього лиха година. Він марновірний, його легко налякати й легко розсердити, він може вбити з випадкової підозри. І вдарить тільки в спину.

Єлисей і Мирон прибилися сюди пізніше. Денис прийняв їх до паю. Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:

— А я вже тут колись був. Тільки тоді під хатою стояла груша, а на ній теліпався повішений.

Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у яму недогризеного карася, сердито блимнув очима:

— Дурне плетеш, чоловіче. Ніколи не висів тут повішеник. І груші не було.

Тепер Сироватка зрозумів доконечно, що Денис на хуторі оддавна, а ці прибилися пізніше. Обоє — прибиті, поки що не грабують, сподіваючись знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножі, вийдуть на широкий шлях. Він, Мокій, їм тут на заваді. Вони спробують спекатися його. А яким чином? Зрозуміло яким. Тож треба йому, Мокієві, поспішати.

Тим часом насипав юшки й собі, сів навпроти Мирона, подивився на нього щиро, чисто й воднораз ледь — ледь микульнув очима. Бачив, як тому пробігла по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся найдужче. Кортіло втяти ще якої штукенції, але зупинив себе. Давалися йому всілякі вигадки легко, аж трохи подобалось отаке лицедійство, але чомусь було й боязно.

По сніданку, пошептавшись з Єлисеєм і Мироном біля порога, Денис насипав у відро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв клоччя, смолу, пішов з двору. Сироватка сподівався,