Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Юлія гірко сміялася в темряві. Які простори, які віки, яка Візантія, о Боже, про що це він тут над нею, коло неї, понад нею, Босфор, Золотий Ріг, султани, мечеті, тигрячі примружені очі хижого Сходу, зелене золото далеких вітрів, Стамбул, Царгород, Константинополь, Візантія… А в неї від Стамбула тільки одне: як цмокають у захваті вусаті турки, забачивши розкішний слов’янський зад, і як мало не кожен норовить жадібно обхопити той зад, відчути в твердих долонях пружне солодке тіло, вхопити диким стиском чи бодай доторкнутися або зробити несміливий округлений жест руками, щоб хоч на відстані, хоч самими кінчиками пальців уловити солодкі струми, які йдуть від цієї чужинки, її мед, шербет і мускус… Екзотика майже як у романах П’єра Лоті або в французькому фільмі Робб–Грійє «Невмируща»… Він тут лоскотав їй вуха своїм палючим шепотом про її тіло, про те, що все на світі втрачає своє значення перед таким жіночим тілом: шовки, самоцвіти, золото, бронза, мармури, небесна лазур, бірюза морів, зелені шуми лісів, вогненні сплески гейзерів і навіть сонячні протуберанці тьмяніють перед сліпучістю цього тіла… Ну, то й що? В Святому письмі є гіркі рядки: «Де ти був, Адаме?» А де був він, Шульга, і де були всі ті, хто ще вчора порядкував у нашому житті, керував, очолював, визначав, спрямовував? Коли цей лисий кремлівський ідіот з своєю «гадостью на курьих ножках» розвалив величезну державу, під її уламками, звісно ж, опинилися жінки і їхні діти, але до цього нікому не було ніякого діла, мовчали всі парламенти, так звані правозахисницькі організації, гуманіста і, щоб їх усі чорти побрали, ексгібіціоністи, новоявлені марксисти, мусульманські фундаменталісти і арабські терористи, мовчала чорна Африка і жовта Азія, товариство, яке мені діло, чи там перші жінки чи останні на останках величезної нелюдської імперії, а нам треба було жити далі на тих страхітливих уламках, під уламками, понад усіма мислимими й немислимимй світами, ми були найпершими жертвами, висловлюючись твоєю технократською мовою, енергоносіями для великих державних перетворень, а насправді для нашого самознищення, самогубства, самовбивства… Ми вже думали колись, що не може бути нічого гидкішого за наших харківських сусловців, отих продажних сіроштанників і невдашківців, а тут ніби визволення від комуністичної імперії, ніби незалежна Україна, а гавкунів наплодилося в один рік ще більше, ніж за сімдесят років комунізації, і гавкуни ще продажніші, ще підліші, ще злочинніші… Якась м’ясоноса (хобот, як у морського слона) дамочка, куплена за долари, розпатякує впродовж кількох вечорів по українському телебаченню про бібліотеку Конгресу США, про мікрофільмування книжок, про декислотизацію, яка вберігає книжки від згубної дії атмосфери, зіпсованої індустріальною діяльністю… І — ах! — у нас нічого такого немає, і не було, і не може бути, бо ми ж моголи, ми моголи, ми гомо совєтікус, ми нікчемні уламки того людства, яке десь там, і щось, і якось пробувало, хотіло, прагнуло, але через своє віковічне плебейство не змогло (і ніколи б не змогло!) сягнути й досягнути навіть такої найменшої вершини, як бібліотека Конгресу США зі її суцільною комп’ютеризацією, ще суцільнішим мікрофільмуванням і деклотисацією всіх книжкових фондів… І все це ніби в гуморесці Ковіньки: штрикни батькові в очі. Чим вони шт]рикали і що вони штрикали? Де ще в світі було стільки бібліотек, як у нас? В коЗкній школі, в кожнім селі, на заводах, в райцентрах, в інститутах, сотні тисяч бібліотек з мільярдними книжковими фондами… В бібліотеці, якою я завідувала, було півмільйона книжок! Ну, так, поганий папір, погане оформлення, недбало видано, але ж мільйони людей мали доступ до знань! А нам штрикають у очі бібліотекою Конгресу США! А тоді ще якимсь духовним відродженням! Духовне відродження, духовне відродження… Нудить уже від цього їхнього відродження… Комусь там, чи то у нас у Харкові, чи й у самому Києві, припало до вподоби приміщення нашої бібліотеки, і ось уже розпорядження: бібліотеку закрити і на її базі створити центр духовного відродження! На бібліотеку замок, всіх шістнадцять співробітників з вищою освітою на вулицю, ми не змогли навіть зібрати книжок, які були на руках у абонентів… Замок, мабуть, висить там на дверях і досі, ніяким центром духовного відродження там і не пахне, бо закриваються навіть величезні заводи, науково–дослідні інститути, театри… Моя Галина два роки тому закінчила політехнічний, інженер–конструктор, її завод теж закрили, і ось ми обидві безробітні, з малою дитиною на руках, і нікому не потрібна наіпа вища освіта і ми самі не потрібні… Зате духовне відродження… Про exodus єврейського народу з Єгипту людство згадує тисячі років й уславляє пророка Мойсея, а де наші пророки і хто згадає про той страшний і ганебний exodus нашого народу, який розпочався непомітно, затаєно і не знати, скільки триватиме і скільки тисяч і мільйонів жертв затягне в свій чорний потік… А найжахливіше, що в тому потоці майже самі жінки — основа нації, основа життя. Жінки завжди стають першими жертвами. Коли нещасна жінка, тоді нещасна й держава, нещасний цілий світ… Може, він, Шульга, з іншої половини світу, прихованої від звичайних людей, як зворотний бік Місяця, може, він не все знав там у себе вдома, то хай тепер почує хоч тут, у своїй золотій Візантії… Як вони опинилися тут, в цьому пеклі для жінок з слов’янського світу? Покійна мама моя часто повторювала слова мудрих євреїв про те, що пекло — це місце, де немає жодної книжки. Коли в Україні почали закривати бібліотеки, перестали друкувати книжки, практично знищили всіх живих письменників, не випускають навіть шкільних підручників, я зрозуміла, що ми прямуємо до пекла. І тоді кинулася в оце чуже життя, як в ополонку. І вже тут справді потрапила в пекло. Бо в тих місцях, де
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.