Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Боже ж мій! — зойкнула якась дебела дівка.

— Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.

— Та він же глухий!

— Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же — тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…

— Ой! — скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.

— За дверима залізними, — провадив далі Шайтан, — побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо — перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»

— Спаси й помилуй, — по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.

— От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! А що, думаємо, коли це кров — татарська?

— Як же ти її покуштуєш?

— Чи християнська…

— Гріх же! — озвалися з гурту.

— А може, й чортова…

— Крий боже!

— Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать, либонь, і досі.

— Чого ж, діду, мовчали?

— Заприсяглися: тридцять літ — ні пари з уст. А ось тепер…

— Покажіть — де вони!

— Не буде діла! — озвався Варфоломій Копистка.

— Чому не буде? — образився Шайтан.

— Так просто грошики не даються.

— Чого ж не даються? — вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. — Я ж ось, наприклад… всім відомо…

— Ти, пане, помовч, нехай людина скаже!

— Кажіть, діду Копистко!

— Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм!

— Та за що ж?..

— Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б’ю?» — «Не знаю», — а сам плачу. — «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» — «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» — каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» — «За те, — кричу, — щоб я це місце затямив навік». — «Ну, — каже батько, — догадався?» — «Догадався!» — кричу. «Запам’ятаєш це місце?» — «Пам’ятатиму, поки й не вмру!»

— Що ж далі? — спитав Роздобудько.

— Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді…

— А скарб? — допитувався шукайло. — Де той скарб?

— Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали!

Пана Оврама Роздобудька аж затрясло:

— Ти мені, діду, показав би все-таки те місце тепер.

— Хто ж ти такий, щоб я тобі показував?

Аж тут знову озвався наш Козак Мамай:

— Цього панича, — кивнув він із чортячою посмішкою, — запросив до Мирослава сам єпископ шукати скарби! — І Мамай усе те говорив якось химерно, і не можна було збагнути: чи це не жарт? — Отож, — провадив він далі, — мені здається… всі ми панові Оврамові мусимо в його ділі допомагати. Чи не так?..

І пан Роздобудько, хотів не хотів, мусив уклонитися громаді.

7

Уже й вечір, тихий та гожий, спадав на землю.

Вже й череди пройшли додому.

По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти.

Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі.

А миряни з моріжка не розходились, розмови не вгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби.

Була там річ і про скарби в печерах та в могилах.

По річках і криницях.

Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів.

По лісах і плавнях, по степах і болотах.

Розповідали люди про скарби в бочках, в барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат.

— Ну, коли в гарматах, — зауважив знавець того діла пан Оврам, — то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… — і він виразно показав руками, що потім належало робити.

— Воно ж не так і просто! — заперечив старий Варфоломій. — Скарби ж, бува, і страху напускають.

— Якого ж це страху? — поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями — на ранах, здобутих у бою.

І відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів:

— Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає.

— Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся.

— А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать!

— Тужать, коли чисті! — по-знавецькому докинув і пан Оврам. — А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно — чисті вони чи нечисті! Аби гроші! — І він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. — Ішла, — казав він, — одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. І такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» І вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались…

— А дід? — запитав той же зелений молодик.

— Хтозна-де й дівся. А то ще було…

І пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір’я до свого досвіду, про дятлове дупло, що