read-books.club » Пригодницькі книги » Карнавал у Марокко 📚 - Українською

Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Карнавал у Марокко" автора Мирко Пашок. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 102 103 104 ... 107
Перейти на сторінку:
вам зробити якийсь лад у своєму бараці.

— У якому бараці?

— В Марокко, — сказав Ота, і Айша засміялася, що він називає Марокко бараком — це ж велика країна, в ній є рівнини й гори, пальми й оливи, палаци й хатки, бербери й араби, білі й метиси, червона земля, зелені ниви і огидний жовтий пісок.

Потім вони мовчали аж до заходу сонця. Коли Ота знову підвів голову, то в кінці блискучої стрічки асфальту побачив місто з незграбних модерних будиночків. Він запитав, як воно зветься, й Айша відповіла, що це Сеттат.

— Сеттат… Ти не повіриш, Айшо, але тут мала стояти моя автомайстерня.

— Це було б чудово!

— Можливо, — засміявся Ота, думаючи про Дантона і його сестру Мюгетту. Що, коли б у них тут і справді була ферма леггорнок? Що, коли б на цій фермі й справді був будинок з пласким дахом, на якому б зараз стояв Дантон, клацав зубами й дивився, як за обрій сідає сонце? Що, коли б він упізнав його, Оту, в машині й закивав своєю курячою головою: «Зупиніться, чоловіче! Де це ви так довго блукали? Отам унизу вас жде ваша валіза, я так довго її беріг! Тоді, в Каса, коли ви побігли по мого зятя, її схопив брудний тубілець і кинувся навтьоки. Я не міг бігти за ним, бо в мене була ушкоджена нога, пригадуєте? І навіть кричати не мав сили, бо в мене було перевтомлене горло, це ви теж пам'ятаєте, правда? Але я все-таки догнав його, а коли повернувся, вас уже не було. Та тепер уже знову все гаразд, ваша валіза чекає на вас унизу, завтра ми візьмемося з вами до діла й збудуємо авторемонтну майстерню, як лялечку…» — «Ні, ми вже ніколи її не збудуємо, пізно…» — «А то чому? Ви ж майстер на всі руки! Нам потрібні сотні таких у Марокко!» — «Дурниці, пане Дантон, їх тут тисячі, тільки кивніть пальцем…»

Отакі думки снували Оті в голові, коли вони проїжджали площу з аркадами. Мануель трохи сповільнив швидкість, і Ота побачив будинок з пласким дахом, з неоновим написом: «Автосервіс». Це був старий будинок, старий неон, стара авторемонтна майстерня, а Дантон, виходить, справді був звичайнісінький злодій.

— Проте для Оти це вже важило набагато менше, ніж колись.

За хвилину Сеттат лишився позаду, й довкола простяглася широка рівнина, повита синіми сутінками і схожа на всі голі рівнини світу.

— Ти ходила до школи, Айшо? — запитав Ота.

— Трохи, гмама. Але я була…

Він не слухав її:

— Це страшне неподобство. Нам із тобою не сказали найважливішого, розумієш?.. Того, що…

Та Айша теж не слухала його.

— Поглянь, — сказала вона. — Он уже наша Каса.

10

Тієї ж хвилини Мануель зупинив машину і, лаючись, сказав, що в нього кінчився бензин.

— Злазьте! — закричав він. — Злазь, дівко! Стрибай у мої обійми!.. О, пан знову сердиться! Даруйте. Ми, іспанці, ніколи не маємо потаємних думок, вони є тільки у таких людей, як… як, наприклад, араби. Ви хотіли ще щось сказати, пане? Ні? Я подумав, що, може, у вас крутиться щось на язиці, але, бачу, ви не наважуєтесь і рота розтулити. Він у вас щось затерп. І ніс теж. Мій ніс, звичайно. Він не любить смороду… Місцевого смороду, пане. Ви, звичайно, не смердите. Ви білий пан і, безсумнівно, маєте щонайменше п'ять імен. Я маю їх сім, та це, звичайно, не так важливо…

Ота допоміг Айші злізти з машини й подумав, що колись за такі речі зацідив би Мануелеві в зуби, але тепер йому не хотілося, бо це однаково нічого не дало б.

Мануель голосно зареготав і, рвонувши з місця на повній швидкості, висунув з віконця голову й помахав їм рукою.

— Мерзотник! — закричала йому вслід Айша і, задихаючись од гніву, перерахувала всі його сім імен: — Тварюка! Нікчема! Злодій! Негідник! Грабіжник! Шахрай! Біла падлюка! Вибач, гмама, — перепросила вона Оту. — Я мала на увазі тільки його.

— Нічого, — засміявся Ота, узяв на плече її валізку й поніс так, як жінки в саду несли амфори з водою.

Вони пішли в напрямку Касабланки, до Дар-ель-Бейди, міста, яке віддалік здавалося таке гарне. Звідси, мабуть, ще краще, ніж з моря, бо вогні гавані вимальовували на небі осяйну діадему. Минуло три чверті години, перш ніж вони дійшли до парку з мармуровими вершниками, — добре знайомими Оті. Був уже темний вечір.

Ота знайшов місце, де колись спав із собакою, повним бліх. Зняв з голови шолом і подав його Айші.

— Піди продай. Або виміняй на старого картуза. В ньому я наче справжній блазень.

Айша засміялася, що він має слушність: справді, в цьому шоломі Ота був схожий на туриста-блазня. У медіні кричали грамофони, їхні мелодії спіраллю вилися вгору, а тоді раптом падали униз. Сюрчали цикади, ніби косарі мантачили коси. Айша пішла, а Ота ліг у затишку під низько навислим, гіллям і заснув.

Айша розбудила його, легенько постукавши пальцем по лобі.

— En avant! En avant! — вигукнула вона. — Вперед! Вперед!

Він розплющив очі і надів картуз, якого принесла Айша і від якого пахло потом, і вони обоє реготали, сидячи на землі, огорнені темрявою.

Нарешті Ота скинув картуз і сорочку, надів стару і тепер міг іти до медіни. Білі штани він залишив на собі, бо вони дуже подобались Айші. Йдучи Площею Франції, вони побачили поліцейського в мундирі кольору хакі; на зеленій стрічці на грудях у нього висів сюрчок. Ота насунув козирок на самісінькі очі, але поліцейському було байдуже до нього. Вони проминули коричневу браму. Вулиці помітно повужчали. Ревіння грамофонів стало гучніше, густіше. Людей тут було значно більше — одні ходили поміж домами, інші сиділи, притулившись до стіни.

— Аллах мулана! — вигукували жебраки.

— Аллах інуб! — відповідав їм Ота.

— Баляк! — кричали погоничі віслюків. — Баляк!

Він не звертав на них ніякісінької уваги.

— Я була в Мусси, — сказала Айша. — Він жде нас. Нам у нього буде добре. Матимем навіть свою кімнатку.

— Аллах інуб! — усміхнувся Ота.

Незабаром вони зупинилися в темній вуличці, де не було жодного жебрака, і Айша постукала у ворота. Відчинив їм Мусса. На ньому був той самий бурнус, а на обличчі — та сама усмішка, що й колись.

— Добрий вечір, — привітався він по-французьки. — Заходьте, будь ласка. — І повів їх тією самою дорогою, що й колись. Його п'яти виглядали з-під бурнуса і знов ховалися, наче пустотливі котенята. Як колись. — Тут. — І Мусса показав на порожню кімнату.

— Дякую тобі, о Мусса, —

1 ... 102 103 104 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карнавал у Марокко"