Читати книгу - "Термінатор"

Двері з гуркотом звалилася. Посипалася штукатурка, підлогу вкрило гарячими уламками. Сара з Джоном вийшли за людиною-машиною в наступний коридор. Термінатор перезарядив гранатомет.

У тимчасовій тиші командир загону спеціального призначення обережно пробирався крізь задимлену лабораторію. Ступаючи по-котячому м’яко, він обігнув письмовий стіл і різко підкинув гвинтівку, націливши її…

… на Майлза Дайсона, що ще не помер. Учений знав, що це вже ось-ось має статися. Дайсон притулився до столу й сидів, тримаючи просто над вибуховим пристроєм важкий посібник з електроніки.

Він висловився ясніше нікуди:

— Один постріл — і книга впаде на вмикач. Усе вибухне. Тоді привіт! — Дайсон важко дихав.

— Не знаю… скільки ще… я зможу… тримати цю штуку…

Отут командир раптом уперше помітив проводи, міни й каністри, розставлені по кімнаті. В очах його промайнув страх, це можна було помітити навіть через маску протигаза. Терміново прийнявши рішення, він повернувся і, махнувши рукою, наказав своєму загонові бігти назад.

— Відступаємо! Усі назад!

Поліціянти тікали так хутко, що зіштовхувалися лобами зі своїми товаришами, що поспішали слідом.

Термінатор домчав до головних ліфтів і натиснув кнопку. Сара із сином намагалися від нього не відставати. Вони кашляли, по черзі дихали через протигаз. Двері ліфта відчинилися, і кабіна поїхала вниз.

* * *

Дайсон напівлежав на руїнах своєї мрії, спираючись спиною на письмовий стіл. Він буквально купався у власній крові, що стікала тонкими струмочками на підлогу. Дайсон дихав часто і з хрипом. Він, як і раніше, тримав книгу над вибуховим пристроєм, але руки його сильно тремтіли.

На купі сміття, що було для нього безцінним, Дайсон раптом помітив щось цікаве: фотографію своєї родини. Намагаючись не впустити книгу, Дайсон простягнув руку й поклав фотографію собі на коліна. Дружина й діти посміхалися йому крізь розбите скло. З очей Дайсона бризнули сльози. Він знав, що довго не протягне. А внутрішній голос, його власний голос, тільки трохи змінений, тобто більш спокійний, сказав:

— Тепер можна йти.

Але Дайсон хотів ще раз глянути на діточок і пояснити їм, чому йому доведеться так швидко піти. Вони ніколи не довідаються про те, що він сьогодні побачив і пережив…

Біле, розпечене полум’я квіткою розпускалося в повітрі.

І не почують того, що почув він…

Лемент з мегафона, тріскотнява гелікоптерів, далеке виття сирен — усе раптом стихло, заглушене ревінням, що поступово наростало разом з тим, як біла квітка перетворювалася на густу червоно-чорну хмару… Червоно-чорне полум’я, вируючи, виривалося з чорної, як вугілля, хмари. Це була хмара-стовп, хмара водневої бомби, що з неймовірною силою струснула землю. Але отут Дайсон раптом побачив, що хмара відступає. Грім поступово стих, і вітер відніс його, як це буває, коли кінчається страшна буря. Ураган перейшов у ласкавий бриз, блиснули сонячні промені, і з сонячного світла раптом виринули Дені і Блайт. Сміючись, вони побігли назустріч Дайсонові. За ним показалася усміхнена Таріса. Залиті яскравим світлом, вони бігли зеленим полем до зруйнованої лабораторії. Ця картина чітко закарбувалася в пам’яті Дайсона: вона була такою живою й дорогою, що тепер він міг спокійно подивитися в очі вічності. А може, це Подарунок від Всевишнього? Він не знав. Відчував, що починає втрачати причинно-наслідкові зв’язки. Бажання ще раз побачитись із родиною поступово згасало, поступаючись місцем якійсь дивній самоіронії.

Дайсону стало майже смішно від того, що він лежить отут, як заколота свиня, як жертовне ягня, спливає кров’ю на уламках того, чому присвятив усе своє життя. До чого ж дурні люди, раз їм доводиться йти на таке, рятуючи себе від військової техніки, що є їхнім же власним винаходом! Дайсон побачив себе таким, яким був колись: серйозною, цілеспрямованою людиною, що вийшла з хаосу негритянського гетто в яскраве світло науки. І зрозумів, що поки людина тут, на Землі, вона змушена грати в подібні ігри. І в Дайсона, що не кажіть, колись це здорово виходило!

Але тепер, помираючи, він хотів залишитися в живих і стати іншим Дайсоном, таким, що кохає свою дружину й відданий родині настільки, як колись був відданий науці. Майлз хотів зареготати, але подумав, що тоді розірветься на частини і стане ще болючіше. Він стримав сміх. Замість цього звів очі і знову поглянув на свою родину. Волосся людей на фото розвивалося від вітру, від того вітру історії, що, як тепер зрозумів Дайсон, був вітром великих змін. І вченому раптом спало на думку, що…

Люди самі можуть вирішувати свою долю.

Якщо їм дозволяє доля.

Життя буде продовжуватися.

Однак історія померла.

Погляд Майлза Дайсона застиг, розрізняючи те, що недоступно живій людині, і це марення викликало на його обличчі щасливу посмішку. Щойно в очах Дайсона згасло світло, руки ослабли і книга впала на вибуховий пристрій…

* * *

Поліціянти, тримаючи зброю напоготові, все ще напружено чекали кривавої розв’язки. Вони сподівалися, що з будинку от-от почнуть виносити на носилках трупи, або злочинців під конвоєм поведуть до патрульних машин. Або, що вже точно, загони спеціального призначення перегрупуються і знову підуть на штурм. Однак трапилося те, чого поліціянти зовсім не могли передбачити.

Блискучий скляний будинок злетів у повітря. Вікна на другому поверсі посипалися, і величезне, схоже на диявольський язик полум’я лизнуло небо. Гелікоптер стрімко ухилився від пожежі. Палаючі осколки попадали на дахи машин, і лави поліціянтів порідшали — багато хто в паніці накивав п’ятами.

Тільки один з них завзято пробирався на мотоциклі крізь збентежену юрбу до палаючого будинку. Він зменшив швидкість тільки один раз — щоб схопити першого-ліпшого поліціянта, що тікав, і вирвати в нього з кобури пістолет. Потім Т-1000 увірвався на мотоциклі в розбите вікно і, проїхавши кімнатою, опинився в холі. Ретельно оглянув усе і проаналізував. Знайшовши сходи, Т-1000 кинувся до них із такою швидкістю, що удари колес об сходинки злилися в одну суцільну тріскотняву.

Т-1000 влетів на другий поверх, увесь затягнутий димовою завісою, вихопив автомат «Хечлер і Кох» і повільно поїхав вогняними кімнатами, безупинно скануючи все, що потрапляло до його поля зору.

Палаючих уламків у коридорі ставало все більше. Т-1000 уважно вдивлявся в живі тіні, шукаючи свою жертву.

У нижньому вестибулі двері ліфта відчинилися, і Сара визирнула в коридор. Відразу по обидва боки від неї в стіну встромилися кулі. Загони спеціального призначення заблокували коридор.

Сара й усі інші опинилися в пастці, виходу з якої не було.

Джон повернувся до матері і спробував підтримати дух жартом:

— Не забувай, хмари завжди густішають перед бурею!

Хтось