Читати книгу - "Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса"

— Усе гаразд?

— Усе. Вас теж провести?

— Я спатиму, — сказав Шаворський, — вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…

У ВАГОНІ

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:

«За Київ спасибі. В Тирасполі свій у трактирі «Дністер» біля вокзалу о 3 г. дня, білий пакет навхрест синьою ниткою. П. дайте олівець адресу записати, В. пишіть вуглинкою. Кр. випадок — УЧК Недригайло, привіт від Максима. Тримай в курсі В. І.».

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» — це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

— Чому він сам не прийшов? — запитав роздосадуваний Олексій.

— Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

— Звідки вони знають про Нечипоренка?

— Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

— Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.

Олексій з Галиною вирушили на вокзал. Микоша провів їх до Канатної. Далі вони пішли удвох, Галина трохи попереду, з маленьким клуночком у руці, Олексій позаду, з важким «Ундервудом» за плечима.

На перон їм пощастило потрапити задовго до посадки, але там уже було повно людей. Біженці з голодних районів, багатосімейні молдавани у високих хутряних кучмах, демобілізовані червоноармійці. Натовп різномовно гомонів, лаявся; плакали діти. Де-не-де ліхтарі осявали їх скупим тьмяним світлом.

Коли подали поїзд на Тирасполь, одразу ж виникла тіснява. Люди ринули до вагонів. У повітрі над головами попливли кошики й скриньки. У пробках, що утворились біля кожних дверей, жалібно закричали придушені діти. А з вокзального приміщення прибували все нові групи бажаючих попасти на поїзд.

Підхоплений людським потоком, Олексій незабаром опинився біля дверей одного вагона, але тут помітив, що Галини біля нього нема. Він завертівся на місці, відшукуючи її. На нього натискали, брутально лаяли, відштовхували вбік і, врешті, зовсім випхнули з натовпу.

Галина стояла під ліхтарем і сердито дивилася на людський потік, що кишів перед нею. Олексій мало не задихнувся від злості.

— Чого стали?! — загорлав він. — Думаєте ви їхати чи ні?!

— Не кричіть! — сказала вона запально. — Не бачите, що робиться? Нехай трохи схлине.

— Діждетесь, як же! Уперше, чи що?..

А сам подумав: «Ач буржуйка, подавай їй окремий вагон!»

— Ходімте! — Він схопив її за рукав і потягнув уздовж поїзда.

Про те, щоб знову пробитись до дверей, годі було й думати. Коли б Олексій був сам, він чудово доїхав би на даху вагона, так їздив багато хто. З Галиною про це нічого було й думати. Куди їй! Неміч кисейна!..

У вікні одного вагона Олексій помітив молодого хлопчину в будьонівці. Той уже влаштувався в купе і тепер, звісившись з горішньої полиці, зацікавлено витріщився на вируючий біля вагона натовп. Олексій почав жестами пояснювати йому, щоб той одчинив вікно, а він, мовляв, підсадить до нього дівчину. Хлопець зрозумів, весело закивав і, зіскочивши з полиці, опустив скло:

— Давай її сюди!

Олексій поклав мішок на землю і наказав Галині:

— Лізьте!

— Ви з глузду з'їхали!..

— Лізьте, вам кажуть!

Не слухаючи заперечень, він підхопив свою супутницю за талію і підняв до вікна. Там її прийняв хлопець у будьонівці. Галинині ноги безпомічно майнули в повітрі і зникли у вагоні.

— Візьми багаж!

— Oro! Добре придане! — сказав хлопець, беручи в нього мішок. — Тепленьке… Стривай, а ти куди?..

Олексій підстрибнув і, підтягнувшись на руках, ліг животом на віконну раму. Знизу хтось ухопив його за ноги, він відштовхнув і вліз у купе.

— Спасибі, друже, — сказав червоноармійцеві, — все гаразд!

— Е-е, — розчаровано протягом сказав той, — де там гаразд, я думав, вона одна!

— Нічого, хлопче, сватайся, я не перешкоджу, — заспокоїв його Олексій. — Можеш навіть полицею їй поступитись!

— А ти, бачу, дійшлий! — промовив хлопець і поліз на своє місце.

Галина вже сиділа в кутку біля вікна. Навіть у сутінках вагона видно було, яке в неї зле, розчервоніле обличчя. Олексій запхав мішок під лавку і втиснувся навпроти неї між стіною і літнім селянином у постолах та солдатській гімнастьорці.

— Тепер їдемо! — сказав він, задоволений, що все так щасливо обійшлося.

Вагон швидко став повнісінький. У проходах виросли гори всякого скарбу. Люди сиділи на підлозі, на речах, стояли в тамбурі. Гуркотів дах: там теж вмощувалися пасажири.

Повільно, ніби над силу, оброслий людьми, поїзд рушив з місця. У вагоні знялася метушня, лайка, в проходах робили з кошиків лежаки.

— Нічого, умнемося, — промовив хлопець у будьонівці, — якщо кісточка до кісточки, то ще стільки ж вміститься. Гей, тітко, — сказав він жінці-селянці, що їхала з двома дітьми, — давай сюди твоїх пуцьверінків, нехай з вигодами їдуть.

І справді, ум'ялись. Дітлахів розсовали по полицях, речі запхнули під лавки. Стало трохи просторіше. Тим, хто їхав на даху, було куди гірше: їх обдувало димом, обсипало іскрами з паровозної труби. Пасажири, що тіснились у вагонах, справедливо вважали, що їм ще дуже пощастило.

Поволі зав'язувалися дорожні розмови. Хлопець у