read-books.club » Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 102 103 104 ... 128
Перейти на сторінку:
Якщо вона спитає мене, чому я її віддала, і якщо я відкрию їй правду… вона зненавидить мене за те, що я накоїла». — Ейбілін відводить погляд від чашки з чаєм, ледь усміхається. — Вона говорила нам, що не може дочекатися, поки Скітер повернеться з університету. Я забула. Тоді я не знала, хто така Скітер.

Я пам’ятаю той останній лист від Константін, що в неї для мене сюрприз. Тепер я розумію: вона мала намір познайомити мене зі своєю дочкою. Я ковтаю сльози в горлі.

— Що сталося, коли приїхала Лула?

Ейбілін простягає мені конверт.

— Я гадаю, вам краще прочитати цю частину вдома.

Удома я піднімаюся нагору. Навіть не сідаю, зразу розгортаю лист Ейбілін. Його написано олівцем на аркуші з блокнота, з обох боків.

Потім я туплюся у вісім сторінок тексту про те, як ходила з Константін до Готстеку, як ми разом вирішували кросворди, як вона великим пальцем притискала мою руку. Я глибоко ­вдихаю й кладу руки на клавіші друкарської машинки. Я більше не можу втрачати часу. Я повинна закінчити її історію.

Я пишу про розказане Ейбілін, про те, що Константін мала дочку й змушена була відмовитися від неї, щоби працювати в нашій сім’ї, — я назвала нас Міллери, на честь мого улюбленого забороненого автора. Я не пишу, що дочка Константін була білою, я просто хочу показати, що любов Константін до мене виникла з туги за власною дитиною. Можливо, саме тому вона була такою унікальною, такою глибокою. Неважливо, що я біла. Вона прагнула повернути собі дочку, а я силкувалася не розчаровувати маму.

Протягом двох днів я описую все своє дитинство, свої студентські роки, те, як ми щотижня листувалися. А потім зупиняюсь і прислухаюся, як унизу кашляє мама. Чую, як до неї іде тато. Закурюю цигарку й одразу ж її гашу, думаю: «Не починай знову». На весь будинок чути злив у туалеті води, а в ній — дрібна часточка маминого тіла. Запалюю ще одну цигарку й повністю її викурюю. Не можу писати про те, що розповіла мені в листі Ейбілін.

Того самого дня я телефоную Ейбілін додому:

— Я не можу про це написати в книжці, — кажу їй. — Про маму та Константін. Я закінчу на тому, як я їду до коледжу. Я просто…

— Міс Скітер…

— Я знаю, що мушу. Знаю, що я мушу пожертвувати так само, як і ви з Мінні й усі інші. Але я не можу вчинити так із моєю мамою.

— Міс Скітер, ніхто не чекає, що ви так зробите. Насправді, якби ви так зробили, я би більше не була про вас такої високої думки.

Наступного вечора я йду на кухню по чай.

— Євгеніє? Ти внизу?

Я повертаюся назад, до маминої кімнати. Тато ще не в ліжку. Я чую, що в кімнаті відпочинку працює телевізор.

— Мамо, я тут.

Шоста вечора, а вона вже в ліжку, біля неї стоїть білий тазик.

— Ти плакала? Люба, ти ж знаєш, від цього старіє шкіра.

Я сідаю в плетене крісло біля її ліжка. Міркую, з чого мені почати. Частина мене розуміє, чому мама повелася так: справді, хто би не обурився тим, що скоїла Лулабель? Але мені потрібно почути мамину точку зору. Чи є щось на виправдання мами, про що Ейбілін не написала в листі. Мені потрібно про це знати.

— Я хочу говорити про Константін, — наважуюсь.

— О, Євгеніє, — дорікає мама та гладить мою руку. — Це було майже два роки тому.

— Мамо, — кажу я та змушую себе поглянути їй в очі. Хоч вона жахливо худа, хоч ключиця під її шкірою довга й вузька, її погляд гострий, як і раніше. — Що трапилось? Що трапилось з її донькою?

Мама стискає щелепи, і бачу: вона здивована, що мені про неї відомо. Я чекала, що вона, як і раніше, відмовиться про це розмовляти. Вона глибоко вдихає, підсовує білий тазик трохи ближче й відповідає:

— Константін відправила її до Чикаго. Вона не могла про неї піклуватись.

Я киваю й чекаю.

— Розумієш, вони інші. Ці люди народжують дітей і не замислюються про наслідки, аж поки не стає надто пізно.

Вони, ці люди. Це нагадує мені Гіллі. Мама теж бачить це на моєму обличчі.

— Глянь, я була добра до Константін. Ой, вона багато разів пащекувала, і я мирилася з цим. Але Скітер, цього разу вона не залишила мені вибору.

— Я знаю, мамо. Я знаю, що трапилось.

— Хто тобі розповів? Хто ще про це знає? — Я бачу в маминих очах переляк. Її найбільший страх збувається, і мені її шкода.

— Я ніколи не зізнаюся тобі, хто мені розповів. Усе, що я можу сказати, це не був хтось… хто тобі важливий, — запевняю я. — Мамо, я не вірю, що ти так учинила.

— Як ти смієш мене засуджувати, після того, що вона накоїла. Ти справді знаєш, що трапилось? Ти там була? — Я бачу стару розгнівану й уперту жінку, в якої роками кровила виразка шлунку.

— Ця дівчина, — вона погрожує кістлявим пальцем. — вона з’явилася тут. А в мене в гостях всі Дочки Американської Революції. Ти була на навчанні, безперестану теленькав дверний дзвінок, а Константін стояла на кухні, готувала каву, тому що перші дві порції зі старої кавоварки згоріли. — Мама обмахується від згадки про сморід спаленої кави. — Усі вони їли торт у вітальні — у будинку перебувало дев’яносто п’ять людей. І вона пила каву. Вона спілкувалася з Сарою фон Систерн, ходила будинком, наче вона тут гостя, запхавши до рота шматок торта, а потім заповнила форму, щоби стати членкинею.

Я знову киваю. Можливо, мені й невідомі такі подробиці, та вони не змінюють того, що трапилось.

— Вона здавалася білою, як і всі, і вона це знала. Вона знала напевне, що робить. І тому я спитала: «Як справи?», а вона засміялася та відповіла: «Добре». Я спитала: «А ви хто?», а вона: «Ви не в курсі? Я Лулабель Бейтс. Тепер я виросла та перебралася назад до мами. Я приїхала вчора зранку». І тоді вона пішла й узяла ще один шматок торта. «Бейтс», — кажу я. Є одна деталь, про яку я не знала, хоч і незначна. Вона змінила своє прізвище назад на прізвище Константін.

— Слава Богу, її ніхто не чув. Але потім вона почала розмовляти з Фібі Міллер, президентом ДАР південних штатів, тож я відволікла її на кухню та сказала: «Лулабель, ти не можеш тут залишатися. Тобі потрібно піти», а вона так з погордою подивилася на мене й видала: «А що, ви не дозволяєте темношкірим перебувати у вашій вітальні, якщо вони там не прибирають?» Аж тут на кухню зайшла Константін, така сама ошелешена, як і я. Я повторила: «Лулабель, зараз ти вийдеш із цього будинку, поки я не покликала містера Фелана», але вона не зрушила з місця. Сказала, що коли я думала, ніби вона біла, то ставилася до неї добре й ввічливо. Сказала, що в Чикаго належить до якоїсь підпільної групи. Я звеліла Константін: «Зараз же забери свою доньку з мого дому».

Очі матері здаються ще глибше посадженими, ніж будь-коли. Її ніздрі тремтять.

— Тож Константін попросила Лулабель іти додому, а Лула відповіла: «Добре, уже йду»,

1 ... 102 103 104 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"