Читати книгу - "Ініціація"

— Шукай собі іншого постачальника, Гіві, — сказав. — Я, може, взагалі до сирів не повернуся. Не знаю тепер, чи потрібні вони мені.

— Не подобаються мені, Пашо, твої слова! Геть не подобаються, — відказав Гіві. — Голос твій не подобається. Може, не ти дзвониш, інший хтось?

— Я це…

— Тоді заїдь до мене. Сьогодні ж заїдь. Разом подумаємо, кому твої сири потрібні, якщо не тобі!

Перегуда сів у «Ниву», скерував на Київ і, поки їхав, усе думав, що от Сашко Шовкопляс помер, а він і далі продовжує в столицю мотатися. Наче має ще когось мертвого з Києва додому привезти. Про Галю думав, бо не було в Павла таких планів, щоби після смерті Шовкопляса його жінку до себе перевезти, а от сказав — і ніби все нормально, ніби так і має бути.

Крутив кермо, вглядався у чорні хмари над столицею.

— Дощу мені тільки не вистачало, — бурчав.

Дощ у Києві вщух, коли Перегуда Набережним шосе тільки під’їжджав до Подолу.

Дощ такий теплий, наче прагне обманути мене, навіює: ще літо!

— Мене? Прошу!

Дощ припиняється. Почув? Ховаю парасольку: сама більше не чую шепоту вітру, дощу, сонця. Не звертаю уваги на схвальні чи осудливі погляди людей. Все те лишилося в справжньому літі, а в цій осені єдина справжня — це я.

Чистий аркуш. Ніяких сновидінь і мордувань. За тиждень починається мій перший авторський тренінг з ефективних комунікацій як способу виживання, і хай я не встигла підготуватися до нього ґрунтовно, проте і хвилюватися нема за що. Хто судитиме? Розгублені слухачі, які позбігаються навчитися виживати за допомогою вербальних і невербальних меседжів, нових точок відліку і зміни системи координат? Розгублені жадають казок, а я вже назбирала їх, замісила тісто з уривків випадкових знань, телевізійних новин, сльозливих серіалів і нотаток діда Реформаторського про світ майбутнього, в якому не буде держав, кордонів, всіх нинішніх суспільних інститутів і заборон. Хай мріють, однаково їм там не жити! Не гідні!

І вони вже заплатили за право послухати мене! А я вже встигла домовитися про оренду приміщення для тренінгу на Подолі. Зараз віддам орендодавцеві гроші, піду в «Лондон» каву пити.

Орендодавець запізнюється, хоч я погодилася зустрітися з ним поблизу Контрактової площі на його ж прохання.

«Нащо він поповнює перелік вад, за які варто зневажати людей?» — роззираюся, помічаю посеред людського виру знайомий інвалідний візок із двигуном.

Придивляюся: Господи, Боже ж ти мій! Ма.. ти моя Мотря! Яке ж блюзнірство! Альонка штовхає візок із бабцею просто в бік метро, поряд брьохає кудлатий пес. Значить, погодилася впрягти стареньку в жебрацький бізнес! Прикрила очі козирком дурнуватої чорної бейсболки з неоковирним червоним орлом, аби сховати очі від людей. Краще би бабці чимось голову прикрила, бо пече ж, хоч і осінь!

Вже прямую до них, бо Альонка саме зупинила візок, нахилилася до бабці, а та випростала тремтячу руку… Саме так випростала, як жебраки роблять. І вже хтось один навіть поклав в її руку купюру. І пес поряд. Охороняє.

Психую, суну до Альонки. Хіба ти людина? Підійду і перше, що скажу: ти взагалі — людина? Хіба можна так ницо використовувати стару?

До них метрів десять, коли реальність вириває з хаотичної людської метушні окремий об’єкт: боковим зором помічаю джутовий ланцюжок із якорем. Хитається на зап’ястку чоловіка, що йде попереду теж у бік Альонки. Серце падає, аж зупиняюся: Блек?!

Блек не сам. Поряд крокує Улька, щось весело теревенить. Блек піднімає руку, на зап’ястку якої висить мій подарунок. Мій! Обіймає Ульку за плечі, відповідає їй теж щось геть не сумне.

Сльози вже готові! Лиш чекають слабини. Не дочекаються! Розвертаюся. Швидко йду геть, у протилежний бік, у подільські вузькі провулки, тільки б подалі від них. Від них усіх!

Перегуда залишив «Ниву» за квартал від грузинського ресторану, бо пробив цвяхом шину. Хотів було перебортувати колесо, та Гіві вже чекав. Павло плюнув на свою стару коняку, подався пішки.

— А людей — як комах! — бурчав, долаючи припливи і відпливи людських хвиль.

Вивернув на вулицю поблизу Контрактової площі, роззирнувся, і раптом посеред людських голів промайнуло щось таке знайоме, з такого далекого минулого, що аж зупинився на мить. Бейсболка. Чорна бейсболка з великим червоним орлом над козирком. Альонка поцупила її в Перегуди того дня, коли зникла з його життя.

— Хіба вона одна на весь світ, та бейсболка? — прошепотів.

Та очей від бейсболки не відвів. Роздивлявся здалеку. Жінка якась у його бейсболці стоїть. Тримає за ручки добротний інвалідний візок, а в ньому старенька бабця головою хитає. Поряд кудлатий пес крутиться.

Чи підійти поближче?

Так швидко йду, що задихаюся. Чи я задихаюся не від швидкої ходи? Суну, не зупиняюся. Орендодавець обриває мобільний! Плювати!

— Треба було вчасно приходити на ділову зустріч, — пояснюю йолопу. — А тепер вибачте — у мене виникла невідкладна справа. Зможемо зустрітися за дві години.

Мені ж вистачить дві години, щоби прийти до тями? Попереду Дінин арт-салон.

Підходить! Дінин арт-салон — саме те, що потрібно, бо мені зараз життєво необхідний прихисток, нірка, глухий кут, що завгодно, де товчеться якомога менше людей. А краще, щоби їх не було взагалі.

Діна зустрічає мене в порожньому салоні. Крім нас — ані душі. То добре!

— Ромо-Розо. Ти завжди з’являєшся так невипадково.

Лякаюся — а раптом Блек з Улькою прямували сюди, до Діни, але вирішили зробити легковажне коло, аби прогулятися, надихатися теплим літнім сонцем осіннього дня?

— Знову лампочка? — бовкаю перше, що спадає на думку.

— Зможеш побути тут сама? — Діна ну просто істота з іншої планети. Вона знущається, чи що? Може, запросити її на мій тренінг з ефективних комунікацій, щоби до неї нарешті дійшло: не можна з нормальними людьми розмовляти фіналами своїх довгих логічних ланцюжків. Нащо примушувати людей думати? Простіше треба бути!

— Перформанс? — питаю зухвало, бо маю повне право відповідати Діні її ж маячнею. І хай тепер дошкрібається до того, від чого я відштовхувалася, коли сказала «перформанс».

— Так, перформанс, — ствердно киває Діна. І вже йде. Не дає мені змоги уточнити, що за творчий проект, чи надовго затримається, коли саме повернеться. Залишає мене в світлому холі арт-салону, зникає.

— Дарма ти так, Діно! — шепочу роздратовано. — Колись твій салон розграбують.