Читати книгу - "Збірка творів"

СІЛЬВІЯ

Бувай, мій добрий Егламуре.

Виходять.

Сцена 4

Там само.

Входить Ланс зі своїм собакою.

ЛАНС

Ох, і тяжко ж господареві на серці, коли той, хто має бути йому за вірного слугу, поводиться, як невдячний пес! Я виховував його ще з цуценяти; я врятував йому життя, коли його вкинули в річку разом з трьома, а може, й чотирма сліпими братиками та сестричками! Я вишколював його так, як справжнього собаку. І чим же він мені за те віддячив?! Мій господар звелів відвести цього пса до панни Сільвії, мовляв, він його їй дарує. То й гаразд. Пішли ми. Та не встигли увійти до їдальні, як цей ледацюга вже підкрався до її тарілки й поцупив каплунячу ніжку. Гидко дивитись, коли собака не вміє триматися як слід у порядному товаристві! Слово честі, я хотів би, щоб він показав себе, так би мовити, освіченим, чемним псом, псом хоч куди! Ех, та що й казати, коли б я не був розумніший за нього та не взяв би на себе його гріха, то цього шолудивця неодмінно повісили б; їй-богу, набрався б він лиха за всі свої штуки! Ну поміркуйте самі: проліз він, бачте, до кімнати, в компанію трьох-чотирьох знатних собачих синів, та й шасть! — прямісінько під герцогів стіл, і раптом, раніше ніж можна було встигнути (даруйте на слові!) помочитися, все шановне товариство вже відчуло носом, що він тут! «Вигнати собаку!» — кричить один. «Яка паскудна тварина!» — кричить другий. «Почастуйте його гарапником!» — кричить третій. «Повісити його!» — кричить герцог.

Але я, впізнавши здалеку цей запах, відразу здогадався, що то наштукарив мій Креб; я — до того парубійка, що батожить у них собак, та й кажу: «Друже, чи не збираєтесь ви відшмагати цього песика?» — «Неодмінно збираюсь», — каже він. «А за що ж? — кажу я. — Ви його марно кривдите, бо це я наробив у кімнаті». А парубок той, недовго думаючи, відчухрав мене та й витурив геть із кімнати. Дозвольте запитати, чи багато знайдеться хазяїв, які вчинили б таку ласку своїм слугам? Еге-е, ще й не таке зі мною траплялося! А скільки разів, бувало, сидів я в колодках за ті ковбаси, що він же їх поцупив; коли б не я, то йому неодмінно довелося б гойдатись на мотузці, — їй-богу! Одного разу випало мені навіть вистояти біля ганебного стовпа за тих гусей, що він їх попридушував; а то б не минула його лиха година. І ти все це забув. А я добре пам’ятаю, яку штуку встругнув ти, коли ми виходили від панни Сільвії! Хіба ж я не загадував тобі не відводити від мене очей і робити все те, що я робитиму? Чи ти коли бачив, собачий сину, щоб я раптом підняв ногу й помочився на спідницю шляхетної дами? Чи ти коли бачив, щоб я витинав такі неподобні штуки?!

Входять Протей та Джулія, одягнена хлопцем.

ПРОТЕЙ

Ти звешся Себастьяном? Ти мені

Сподобався відразу, й хочу я

Тебе про послугу одну просити.

ДЖУЛІЯ

З охотою. Зроблю усе, що зможу.

ПРОТЕЙ

Я сподіваюсь.

(До Ланса)

Ось де ти, мерзенний!

Скажи, де ти провештався два дні?

ЛАНС

Я, пане, вештався, виконуючи ваші ж доручення: водив собаку до панни Сільвії, як ви мені загадали.

ПРОТЕЙ

І що ж вона сказала, побачивши мою маленьку перлину?

ЛАНС

Та просто сказала, що ваш собака — дворняга і що собаче гавкання — найкраща подяка за такий розкішний подарунок.

ПРОТЕЙ

А все ж вона залишила в себе мою собачку?

ЛАНС

І не подумала; ось я привів її назад.

ПРОТЕЙ

Як? Ти цього собаку хотів їй подарувати від мене?

ЛАНС

Атож, синьйоре; а оте друге манюсіньке собача, схоже на вивірку, вкрав у мене на базарі один хлопчисько, катів помічник; ну, тоді я й запропонував синьйорині Сільвії мого власного собаку; адже він принаймні в десять разів більший за ваше цуценятко, виходить, подарунок вартий у десять разів більше.

ПРОТЕЙ

Геть забирайсь, негіднику! Мерщій!

Знайди мені мою собачку, чуєш?!

А ні, то не з’являйсь мені на очі.

Геть, я кажу! Чого стоїш? Мене

Розлютувати хочеш?! Через тебе

Я мушу червоніти раз у раз.

Ланс виходить.

Беру тебе на службу, Себастьяне.

Мені юнак потрібний, що зуміє

Наказ мій виконать розумно й спритно,

Бо звіритись на бовдура того, —

Адже й сам бачиш, — аж ніяк не можна.

Крім того, маєш ти приємне личко

Й манери вишукані. Все це свідчить

(Якщо не помиляюсь), що дістав ти

Чудове виховання. Ось за це

Беру тебе. А зараз — от що, хлопче:

Йди до синьйори Сільвії негайно

І їй віддай від мене цього персня.

Та, що мені його подарувала,

Мене любила.

ДЖУЛІЯ

Ви ж самі її,

Звичайно, не любили, раз так легко

Ви розлучаєтесь з її дарунком.

Вона, либонь, померла?

ПРОТЕЙ

Ні, здається,

Іще жива.

ДЖУЛІЯ

Ой горенько тяжке!

ПРОТЕЙ

Що означа твій зойк?

ДЖУЛІЯ

Не можу я.

Мені так жаль її!

ПРОТЕЙ

Чому ж то жаль?

ДЖУЛІЯ

Бо, мабуть, вас не менш вона любила,

Ніж ви синьйору Сільвію; бо марить

Вона про того, хто її забув;

Ви ж закохались в ту, що вас не любить.

Сумна в кохання доля — чи не так?

Як здумаю, яке воно мінливе,

То й скрикую: «Ой, горенько тяжке!»

ПРОТЕЙ

Ну, добре; на, віддай їй персня й разом

Цього листа; ото її кімната.

Перекажи синьйорі, що прийшов ти

По той портрет чудовий, що мені

Його обіцяно. Скінчивши справу,

Вертай скоріш до мене. Я тебе

Чекатиму з нудьгою й горем в серці.

(Виходить)

Як мало є жінок, які могли б

Вловить таке бажання чоловіка!

Протею мій сердешний! Доручив ти

Лисиці стерегти твоїх ягнят.

Ох і дурепа ж я! І задля чого

Жалію я того, хто зневажає

Мене всім серцем? Він кохає іншу,

І через те він зневажа мене;

Його кохаю я, і через те

Я так його жалію. Я дала

Йому перед розлукою цей перстень,

Щоб він мене не забував; а зараз

Повинна я (нещасний посланець!)

Просити Сільвію про те, що хтіла б

Всім серцем я заборонити їй;

Віддать їй те, що хтіла б відібрати;

Хвалить того, кого ганьбить хотіла б.

Я віддана коханому своєму,

Й тому не можу бути я йому

За вірного слугу, саму себе

Не зраджуючи щохвилини. Годі!