Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

— За своїм столом, — кивнув Сорен. — Покликати?

— Та клич уже.

Коли Боббі з плівкою дешевого паперу в руці зайшла

у кімнату, Авасаралу знову вразило, як погано марсіянка

вписується у ситуацію. Справа не тільки в акценті або відмінній

статурі, яка видавала дитинство, проведене на Марсі за нижчого

тяжіння. У коридорах політики вона вирізнялася фізичними

вміннями. Мала такий вигляд, ніби її посеред ночі витягли

з ліжка, як і всіх інших. От тільки їй це пасувало. Може, знадобитися, може, ні, але запам’ятати точно варто.

— Що у тебе? — запитала Авасарала.

Піхотинка нахмурилася тільки чолом.

— Я дотелефонувалася до кількох людей у командуванні.

Проте більшість не знає, хто я до дідька така. Мабуть, я стільки ж пояснювала, що працюю на вас, скільки говорила

про Ганімед.

— Буде урок. Марсіянські бюрократи — дурні та продажні. Що

вони сказали?

— Викладати все?

— Двома словами.

— Ви вистрілили у нас.

Авасарала відкинулася на спинку крісла. Спина боліла, коліна

боліли, а згусток туги й обурення, який завжди був прямо під

серцем, відчувався гостріше, ніж зазвичай.

— Ну, звісно... Мирна делегація?

— Уже відлетіла, — відповіла Боббі. — Завтра вони опублікують

заяву про те, як несумлінно ООН веде перемовини. Вони досі

сперечаються про формулювання.

— На чому спіткнулися?

Боббі похитала головою. Вона не зрозуміла.

— Про які слова вони сперечаються і яка сторона хоче яких

слів? — зажадала Авасарала.

— Я не знаю. Це важливо?

Звісно, важливо. Різницю між «ООН вела перемовини

несумлінно» і «ООН веде перемовини несумлінно» можна

вимірювати сотнями життів. Тисячами. Авасарала спробувала

стримати своє дратування. Це було нелегко.

— Добре. Спробуй знайти ще щось для мене.

Боббі простягнула аркуш. Авасарала узяла його.

— А це ще що, до дідька, таке?

— Заява про звільнення, — відповіла Боббі. — Я подумала, ви

захочете, щоби була вся документація. Тепер ми у стані війни, і я

лечу назад. Отримати нову посаду.

— Хто тебе відкликав?

— Ніхто. Поки що. Але...

— Сядь, будь ласка. Мені здається, що я з тобою розмовляю

з дна триклятого колодязя.

Піхотинка сіла. Авасарала глибоко вдихнула.

— Ти хочеш мене вбити? — запитала Авасарала.

Боббі кліпнула очима і перш ніж устигла відповісти, Авасарала

підняла долоню й зажадала тиші.

— Я одна з найвпливовіших людей в ООН. Ми — у стані війни.

То ти хочеш мене вбити?

— Я... думаю, так?

— Ні, не хочеш. Ти хочеш дізнатися, хто вбив твоїх людей, і хочеш, щоби політики перестали змащувати колеса кров’ю

піхотинців. І чорт забирай! Знаєш що? Я теж цього хочу.

— Але ж я на контракті в марсіянській армії! — сказала

Боббі. — Якщо я залишуся працювати на вас, це державна зрада.

У її голосі не було скарги чи звинувачення.

— Вони тебе не відкликали, — мовила Авасарала. — І не

відкличуть. Ваш кодекс дипломатичного спілкування у воєнний

час майже такий самий, як у нас, і в ньому десять тисяч сторінок

дев’ятим кеглем. Якщо ти зараз отримаєш наказ, я можу подати

достатньо запитів і заявок на уточнення, що ти помреш у цьому

кріслі від старості. Якщо ти просто хочеш убити когось заради

Марса, то не знайдеш кращої цілі, ніж я. Якщо ж хочеш

зупинити цю ідіотську блядську війну і дізнатися, хто насправді

стоїть за нею, повертайся за стіл і дізнайся, хто та яке хоче

формулювання тієї заяви.

Боббі довго сиділа мовчки.

— Для вас це тільки риторична фігура, — нарешті сказала

вона, — але в тому, щоб вас убити, є певний сенс. І я це можу.

Спиною Авасарали пробігся холодок, але вона не дала йому

проявитися на обличчі.

— Спробую надалі бути обережнішою у своїх аргументах.

А тепер до роботи.

— Слухаюся, пані, — сказала Боббі, піднялася і вийшла

з кімнати.

Авасарала нелегко видихнула, роздуваючи щоки. Вона

запропонувала марсіянській піхотинці вбити себе у власному

кабінеті. Їй-богу, потрібно подрімати. Термінал дзенькнув.

Щойно отримали позаплановий звіт із високим